«Книга Лева», вибране. Богдан-Ігор Антонич

      Коробка радієва й квіття.

      Крізь чорну скриньку йде музика.

      і душі квітів світлом світять,

      що з нього ясність б’є велика.

      Дрібненька флора звуків, човен

      мелодій на морях етеру

      і світла з квітів вечір повен

      змінив кімнату в чар-печеру.

      А знизу під концертом квіття,

      мов кара за краси провину,

      жде кіш подвір’я – царство сміття,

      де квіти й звуки згодом згинуть.

      Дивись у яму мертвих квітів!

      О, чи зумієш, майстре сяєв,

      своє мистецтво протерпіти?

      Не тільки їх краса карає.

      Долоні сну в весінніх сінях

      лягли на струн прощальнім шумі.

      В твоїх очах блакитна сутінь.

      Не дно кларнета – дно задуми!

      Мов зустрічі давно забуті,

      подертий шовк твоїх левконій.

      Мембрана пам’яті найтонша,

      не пропустивши світла, дзвонить.

      Навіщо, сестро,

      навіщо пестиш тіні тіней?

      Закрижаніле соло сонця

      мов дно музики у в оркестрі,

      що грає в сну блакитних сінях.

      Пора троянд спізнилась, сестро,

      так довго ждали, аж приходить.

      На милі сонця, світла верстви

      розміряно і землі й води.

      Хоча це світло надто кволе,

      хоч надто рано й сніг упертий,

      ощадне сонце й зелень гола,

      все ж день рясний на чар нестертий.

      В крові з троянд умивши руки,

      під горлиць воркування перше

      ідем, далека, поміж буки,

      зоря з зорею й серце з серцем.

      Мов птах, співає телефонна трубка,

      мов чорний птах в ліщині срібній дроту.