Три перстені. Богдан-Ігор Антонич

      П’яніючи отруйним чадом

      ночей сріблистих та гірких,

      дивлюся в місяця свічадо

      крізь шибу, повну світляних,

      холодних, синіх і тремких

      далеких відблисків світів,

      що, кинуті у тьму, горять

      самітні, горді, золоті,

      немов знаків санскритських ряд,

      які прадавнім сном дзвенять

      і перешіптують із дна,

      загубленого в морок дня,

      слова старої ворожби

      в ім’я землі, в ім’я вогню.

      Так віддають у владу сну

      і заколихують спочить

      серця, сп’янілі в життьовій

      нестямній, лютій боротьбі.

      І чують очі дотик вій,

      і бачать іскри голубі.

      Співають на дахах сновиди,

      осріблюються краєвиди,

      шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,

      і місяць мертвий, місяць синій

      відчиняє п’ять брам ночі

      над містом чорним та іскристим.

      Тьмяніють ліхтарів вогні,

      і в шиби стріли б’ють сріблисті -

      це стріли зір на вишині.

      Зриваються слова з скрипок,

      в краси одчаю скам’янілих,

      і знов з портрета, з срібла рам

      мальований на полотні

      до мене кличе мій двійник.

      Як я, шалені пише вірші,

      і рецитує, і співа,

      і, замінившися в музику,

      портрет, співаючи, майне.

      Тоді червона пляма крику

      уста, мов іскра, перетне.

      До мізку, в серце, до думок

      вливає ніч, немов бальзам,

      солодку краплю божевілля.

      Годинник б’є, дві рожі, свічка

      і маска – смерті чи кохання?

      І завжди ніч і ніч відвічна

      і перша й тисячна й остання.

      Співучі двері, сивий явір,

      старий, мальований поріг.

      Так залишилися в уяві

      місця дитячих днів моїх,

      так доховала пам’ять хлопця

      затьмарені вже образи,

      такий обмежений став обсяг

      тієї пісні, що дрижить,

      яка зворушенням хвилює,

      та все ж без зайвої сльози

      пейзажі споминів малює.

      І хочу знову пережить

      хлоп’ячі радощі та бурі.

      Швидкіш струмує в жилах кров,

      і сяють щастям очі хмурі,

      в долоні легшає перо.

      На кичерах сивасті трави,

      черлений камінь у ріці.

      Смолиста ніч, і день смуглявий,

      немов циганка на лиці.

      Розсміяні палкі потоки,

      немов коханці до дівчат,

      злітають до долин глибоких,

      що в сивій мряці тихо сплять,

      і куриться із квітів запах,

      немов