Три перстені. Богдан-Ігор Антонич

      Ще пам’ятаю: на воді

      дрижачі іскри ранок сіє.

      Ще пам’ятаю: білий дім,

      де стіни з дерева та мрії.

      Ще пам’ятаю: в сонці міст

      рудий хребет ліниво гріє,

      неначе велетенський кіт,

      що в сні ледачім очі щулить.

      І дім і міст, мабуть, стоять,

      але для мене вже минули

      і тільки спомином горять.

      Неситий крук над мостом крякав,

      плило рікою сонце в світ.

      Туди ходив ловити раки,

      коли мені було п’ять літ.

      Колола пальчики шипшина,

      устами ссав солодку кров.

      На зорі задививсь хлопчина,

      але своєї не знайшов.

      Тут сиве небо й сиві очі

      у затурбованих людей.

      Сльота дуднить і шиби мочить,

      розмови стишені веде.

      Під сивим небом розстелилась

      земля вівса та ялівцю.

      Скорбота мохом оповила

      задуману країну цю.

      Як символ злиднів виростає

      голодне зілля – лобода.

      Відвічне небо і безкрає,

      відвічна лемківська нужда.

      В таємних кручах давня Лада

      ворожить хлопцям молодим.

      В церквах горить Христовий ладан

      і куриться молитви дим.

      На небі тільки сині зорі

      вислухують благальний спів

      людей, що, прості та безкрилі,

      цілуючи в німій покорі

      брудні обніжки вівтарів

      устами, чорними від пилу,

      що їхні губи припорошить,

      моління шлють Христу і Духу,

      щоб допоміг здобути гроші

      на хліб, на сіль і на сивуху.