Дрібнички. Борис Дмитрович Грінченко
ДРІБНИЧКИ
Каторжна
I
Каторжна — так її всi звали.
— Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.
— Геть з-перед очей, каторжна! — визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi.
— За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.
I так усi!… Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна Докiя…"
Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити — i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього — хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче, — найгiрше, що й не заплаче нiколи!
— Докiє! — спершу ще її таки на ймення звали, — чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло.
Мовчить.
— Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?..
Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!
— Чи ти оглухла? — I мачушина рука з усiєї сили б'є її.
Стоїть, мовчить.
— Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!
Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить!
Одного разу мачуха не втерпiла:
— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, — аж тодi кине:
— У-у!.. проклята! Каторжна!..
А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати її була — або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її — вона ж таки рiдна дитина, — оце й покличе:
— Докiє!
Пiдiйде, голову похнюпить.
— Докiє! Дочко… — почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: — Ну, каторжна!
А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?
Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить вона на полу i хлопчика — рокiв пiвтора йому було — мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:
— Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене, — нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли…
Мачуха як скрикне:
— Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…
Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл — трохи дитини не вбила — та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить.
От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися:
— А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
А вона зараз кулаком!
I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог, — каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була.
I все ховається вiд людей — мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить — хто її знає!
Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща — рiс там кущ калиновий великий, — сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже:
— Калинонько, — каже, — моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! — каже, а сама плаче…
Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…
I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю