Дрібнички. Борис Дмитрович Грінченко
Не рубайте, помилуйте!
— Геть, — каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.
— Геть, каторжна!
Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…
Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини, — тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася — бог її святий знає, а вмiла багато — i все жалiбнi, — так, мов самi вони в неї з серця лилися:
Он до кого ж би я прихилилася?
Прихилилась би я до калиноньки,
До калиноньки, до червоної,
А калинонька нахиляється,
Моє серденько розривається…
А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…
I так минали роки…
Минули — iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як i була.
Нi, була й вiдмiна.
Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, — нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.
Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:
— Докiйко! Я… я…
Правда, всi вони — i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними — якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:
— Докiйко! Я… менi тебе… я…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным