Зруйноване гніздо. Адріан Кащенко
в дорозi без харчiв — вiзьмуть було, скiльки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; отсi ж москалi неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба!
Слова старого козака засмутили драгунiв. Вони чули про те, що старi запорожцi всi характерники i що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком помiж собою радитись, а далi розв’язали рядно, кажучи:
— Ну, нехай буде по-вашому: подiлимо все надвоє — половина вам, половина нам. Всього ж бо вам i за тиждень не поїсти!
Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi поїхали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi i смiялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий — вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люди i повелися новi звичаї, колишнiм же власникам сих земель тепер немає вже й захисту.
Двi години вiз витягався на гору i, нарештi, виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на пiвночi заблищав срiбно-блакитною смугою Днiпро, заклинаючи подорожнiх зiйти на могилу i полюбуватись на краєвид. Вони так i зробили i, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил.
З шпилю могили був чарiвний краєвид. З лiвої руки, з-за високої гори, виглядав вкритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою, срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро i, добiгши до пiскуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним краєм пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порогу, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала своїми бiлими водами рiчка Самар.
Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза, Галя ж не була тут нiколи i стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав їй батько про сi дивнi мiсця.
— Через що ж, тату,— спитала вона згодом,— той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самаром?
— Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люди помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, прямо в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од своїх батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як їхав Днiпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi i хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з’явився монастир i ченцi. I не малий час вони тут пробували — аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiси за Самар, та й збудували там новий монастир.
— А сi могили чому Близнюками звуться?
— А се теж не за наших часiв так їх прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi,