Зруйноване гніздо. Адріан Кащенко
ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi понад Днiпром визначалися озера й очерети.
Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип’явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й сидiв зимовником його приятель Глоба.
Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордiєнка; коли ж запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там собi спершу курiнь, а далi й хату.
Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов сусiдам борошно.
Працюючи у своєму куточку, Глоба нiкуди не їздив, жiноцтва не бачив i через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все своє хатнє господарство до рук його жiнки.
Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха заметушилася по хатi i за мить на столi почали з’являтися всякi заїдки, а далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду.
За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали подiї останнiх часiв — пригадали, що немає вже їхньої неньки Сiчi Запорозької.
— Все минулося!.. — сказав наприкiнцi обiду Глоба. Минулося й не вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом’яне; я ж, як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок.
Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.
Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками своєї працi i радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:
— Ось де мої укоханi дiти! Ось де мої нащадки на сьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi.
Далi Глоба показав Бадановi все своє господарство i повiв у берег Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв