У запалі боротьби. Адріан Кащенко
— Зроду не чув! — одповів той. — Гляди, коли він не оце тільки її компонує. Бачиш, який замислений сидить.
Але кобзар уже повів свою думу далі:
Гей, обізвався пан Хмельницький,
Отаман батько чигиринський:
— Гей, друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожці!
Добре дбайте, барзо гадайте,
Од села Ситників до города Корсуня
Рівчаками шлях перекопайте,
Потоцького піймайте,
Мені до рук подайте!
Гей, Потоцький, Потоцький
Маєш собі розум жіноцький!
Не вмів ти єси в Кам’янці Подільськім пробувати
Печеного поросяти, курку з перцем та шапраном уживати,
А тепер не вмієш з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з тузлуком уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримці-нагаї сирої кобилини жовати!
Кобзар скінчив, і козаки загомоніли. Всім ця дума припала до вподоби.
— Гарно склав ти, кобзарю, пісню! — сказав високий чорновусий козак-уманець.— Справді, так воно й було! Гнали ми ляхів з Ганжою, нехай здоров буде, аж до Хотина, прямо-таки як череду товару!
— А ми з Морозенком аж до Прута гнали! — обізвався другий. — Та не самих поляків, а ще й жидів цілі отари! Ганжа аж зайшовся з реготу:
— Ой панове-молодці, нагадали ви мені, як жиди од нас давали дропака: лапсардаки свої позадирали аж на плечі, пантофлі порозгублювали, а білими панчохами грязюку місили. Як пригадаю, то й не вдержусь од сміху. Ти б, чоловіче божий, ще б про жидів у пісню щось додав!
— Додам колись... — одповів кобзар. — Не все відразу. Козаки вже повечеряли, але не хотіли ще кластись спати. Всім хотілося б без краю слухати кобзаря. І не біля цього тільки гурту козаків був кобзар, — співало їх кільки душ по різних кутках полявини.
— Ще якусь заспівайте, кобзарю! Ще! — просили козаки — Про славу заспівайте!
— Співав би, добрі люде, — одповів кобзар, — аби слухали, та щось мені у горлі дере, неначе полови туди мені насипано!
— От лихо! Меду б тобі кухоль, так де його у поході візьмеш!
— Джура! — гукнув Ганжа. — Піднеси божому чоловіку кухоль мого меду!
Джура раптом наточив з боклага добрий кухоль меду і підніс кобзареві. Той вихилив його одним духом і, обтерши рукавом вуси, почав знову співати:
Розляглися круті бережечки по роздоллі,
Пожурились славні козаченьки у неволі.
Гей, ви, хлопці, ви добрі молодці, не журіться,
Посідлайте коні вороні, садовіться
Та поїдем у чистеє поле, у Варшаву,
Та наберем червоної китайки на славу;
Гей, щоб наша червона китайка не злиняла,
Та щоб наша козацька слава не пропала.
Гей, щоб наша червона китайка червоніла,
А щоб наша козацька слава не змарніла.
Гей, у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна засмутилася,
А ми ж тую червоную калину та й піднімемо,
А ми ж свою славну Україну та й розвеселимо.
— Гарно, гарно, — загукали навкруги.
— Це теж нова