Поезії поза збірками. Леся Українка

      Геть їх, поетів! навіщо їх співи?

      Хто тепер слухать їх рад?

      Нас оглушили вже «тихі мотиви»

      «Снів» тих, «фантазій», «балад»!

      Чули ми й тую «громадськую тугу»,

      Все то слова голосні,

      Хату нагріти в зимовую фугу, —

      Навіть на те не судні!

      Годі тих співів! і так уже сумно.

      Поспіхом спів ваш бринить…

      Слова не тямите мовить розумно,

      А віршувать — аж горить!

      Ні, не стихайте, солодкії співи,

      Всяк з нас їх слухати рад,

      Любо колишуть нас тихі мотиви

      «Снів» ваших, «мрій» та «балад».

      Тільки навіщо той смуток і туга,

      Вже ж бо і так ми сумні.

      Хай нас колишуть, як пестощі друга,

      Ваші лагідні пісні!

      Ніч налягла безпросвітним склепінням,

      Очі й серця нам тьмарить,

      Хай же привітним і тихим промінням

      Божая іскра горить.

      Годі вам, гурт ворогів і прихильних,

      Марні слова промовлять.

      Краще ідіть научіть божевільних,

      Як їм притомними стать.

      Бачили ви, як велике багаття

      Кида вогонь аж до хмар?

      «Божая іскра» — то тяжке прокляття,

      Дикий і лютий пожар.

      Вогнища того не може людина

      Ні запалить, ні вгасіть,

      В кого ж запала хоч іскра єдина, —

      Вік її буде носить!

      Слов’янщина! — який величний гук,

      Який широкий і містично темний.

      І скільки літ і як багато рук

      Для неї будували храм таємний.

      Посеред храму п’єдестал звели,

      І статую поставили на ньому,

      І вид, немов Ізіді, зап’яли

      Покровом щільним ідолові свому.

      Стоїть таємна статуя давно,

      Час тихо упливає рік за роком,

      І досі ще нікому не дано

      В лице їй глянути одважним оком.

      А що ж величної Слов’янщини сини,

      Німої матері проречистії діти,

      Між людьми чим прославились вони?

      Чим похвалитись їм, з чого радіти?

      Дивітеся: з них кожний як один,

      Що світ би здержав на плечах здорових,

      Міцний, як дуб кремезний, слов’янин

      Покірно руки склав в кайданах паперових

      Та раз у раз поклони низькі б’є

      Перед стовпом, короною вінчанним,

      Порфірою укритим; стовп той є

      По праву спадщини царем названий.

      І кожний весь в крові, в сльозах його лице,

      Троїстая нагайка тіло крає,

      А він, ховаючись, плете сильце

      І братові під ноги простирає.

      Колись, бувало, сильний чуженин