Оповідання й новели 1921 — 1923 . Хвильовий Микола
— Хай шукають. — Ну, а як найдуть? — Не найдуть.
…Юхим побіг до Оришки. Баба в обійми його: — Ходім, Юхиме, пограємось. Оришка вартувала всю, ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник. Одштовхнув Оришку: — Куди там гратися… З собакою. І заметушився по кімнаті. Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
— Та що таке? Розповів Юхим: так-то й так-то — біда. Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно. Видно — бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить. І розривають уже голубі люди свіжу сопку. Скрикнула Оришка: — Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека! Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться. — Тьху! От хранзоля дурна. Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів: — Не найдуть! Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От.
…А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли. Із старшим-голубим барачний лікар іде. І вже виганяють з палат. — Ста-нов-и-ись! Отже, по-солдатському: становись. Збились у купу санітари й санітарки. Не так. У шеренги треба. Гомоніли. Гомоніли. Гомін стих. Держали собаку за нашийника, а потім пустили. Знову пішов дощ, у калюжах булькає. Обнюхує собака кожного — мовчить. А добігла до Мазія — загавкала. Вивели Мазія з шеренги.
…Ех, Юхиме, Юхиме! Загавкала й біля Юхима. — Виходь! Потім повели до старшого лікаря допит чинити. Юхим каже:- Нічого не знаю. А Мазій ярками подивився й байдуже кинув: — Ну да, живого закопали.
…Вивели їх у двір і повели в місто. Дощ знову вщух.
Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав. Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
…Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків. Струпішали цурупалки людського тіла. Сморід. Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені. Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями. Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло. І от біля ями із зав’язаними руками стоять — Юхим і Мазій. Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман. До Юхима: — Ну, кажи: жидам продався? Мовчанка. — Ух, ти, жидовська пико! Важкий кулак гупнув в обличчя. Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим.
…Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія. — Лізь! Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами. Промайнула мисль. Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
…Бац! І затріпотіло живе серце, а потім луснуло. Кров поточилась у листя. Іще чути було: — Ух, ти, жидовська пико!
…Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній.
…Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами. — Лізь! Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса.
…Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися