Оповідання й новели 1921 — 1923 . Хвильовий Микола
В’януть трави біля могил. Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином. Уранці копали братерську могилу. Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
…Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі. Інші пішли обідати. — От дух, аж сюди чути, — сказав Мазій. Сказав незадоволено Юхим: — Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати. І дивиться на Мазія: — Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння. Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне… — Летить під кирки земля, бризками розсипається. Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова. Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух. Смеркає. Смеркло. Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.
…Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали. Повечеряли й пішли. Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню: — Ша! А сам спотикається, як монополька.
…За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих. Зупинилися. Прилипли до паркану. Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить. Борода чорна, як ніч. У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем. — Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой. Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав. А Юхим кулеметив. Витяг з багна ногу — багно крюкнуло. — Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первоє діло. Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
…Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску. По дошках провалюється гул кроків — розмірене, мов маятник. Через плече гвинтівка. — Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ: — Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне. Юхим потер руки.
…Із заводу зрідка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть? Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех. Юхим з погордою сказав: — Катєльшики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
…Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
Д’ех, мать твою бог любив! Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось. — Ну? Сказав суворо й уперто: — Отож тепер мене слухай. — Ну? — От тобі й «ну». Юхим затривожився: — Що ти такий падазрітєльной… От манера! Каже Мазій спокійно: — Цього чоловіка ти мені даси. — Це того? — Та його ж. Повеселішав. — Бери без сумлєння. — В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витріщив очі. Юхим не розуміє. А Мазій рішуче одрізав: — Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти. Замжичило дрібно й холодно. От історія! Думав-думав,