Повісті й оповідання (1923 - 1927). Хвильовий Микола
Ви чесний чоловік, роботящий. Ну скажіть, чи єсть у таких людей серце?
— Прощавайте, — раптом сказав Кметь і вийшов із кімнати.
До самого вечора він ходив по вулиці, його весь час навертало подивитися на пакунок із порохом. Декілька разів він навіть поривався піти до паркану й перелізти на заводський двір. Але цього все-таки не зробив і, як тільки зазоріло небо, пішов додому. Біля дверей він почув голоси. Зупинивсь і слухав. Говорив син і ніби намовляв когось. Щось стукнуло Кметеві в голову. Він потихеньку, скрадаючись, підійшов до вікна й подививсь.
Біля столу стояв Митька, а на лаві сиділа Сонька. Син розмахував руками й щось доводив матері.
— Я кажу, вам треба так зробити… — почув Кметь. Далі нічого не можна було розібрати, бо в цей момент хтось проїхав біля двору, і стук коліс заглушив Митьчин голос.
Простоявши кілька хвилин біля вікна, Кметь пішов у хату. В сінях він зустрівся з сином.
— Куди ж це ти, Митю? — спитав він.
— У завод, — відповів той.
— Знову в завод? Завтра ж свято!
— От саме того й іду, — кинув син. — Треба до свят скінчити замовлення.
Кметь поймав: «куражиться». Бачить, що батько в завод не ходить — ну й «куражиться». Увійшовши в хату, Кметь зняв чоботи й поліз на піч. І в його хаті, як і в Кирпаня, пахло печеним тістом. На столі стояла паска, а на ній лежала свіча.
— Ти б, може, поїв чого-небудь? — ласкаво сказала Сонька.
— Не хочу, — сказав Кметь.
— Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски. — І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.
— На, візьми.
Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковтнути не міг; він раптом згадав, що йому треба йти туди. Зліз з печі й вийшов на ґанок. Дві-три останні години він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.
Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно, розмірено. І знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт. Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов глухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.
Кметь подумав про Соньку, про сина, потім згадав слова Кирпаневої жінки. «Вона вважає мене за чесного чоловіка». І знову було тоскно.
— Ну, вже час іти, — мало не голосно сказав він і попрямував з двору. Але на воротях зупинився: він згадав раптом, що не має сірників. «От штука», — криво всміхнувся він: «йду на таке діло, а про головне й забув».
Отже, треба було вертатися в хату, і Кметь пішов до дверей. Жінка вже лежала на ліжку. Вона була вдягнена, мабуть, думала йти до заутрені. Каганця було прикручено. Сірників Кметь ніяк не міг знайти — Сонька, мабуть, сховала їх. Подивився на жінку: заплющені очі, очевидно, спить. Постояв серед хати, потім несподівано для самого себе ліг на стілець. Як довго він пролежав, Кметь не пам’ятає. Та тільки бачить він, ніби жінка примружилась і дивиться на нього. «Це, мабуть, здається», — подумав він і перевів очі на