Повісті й оповідання (1923 - 1927). Хвильовий Микола
неладне.
Кметь скрутив цигарку. Він не запалив її і тільки тримав у тремтячих руках. Так пройшло декілька хвилин. Раптом він рішуче пішов до жінки й крикнув:
— Вставай!
Сонька від несподіванки мало не підскочила.
— Що таке? — і поставила на нього свої широкі здивовані очі.
— Вставай, кажу!
— Та встала ж! — розгублено бурмотіла жінка, нічого не розуміючи. Кофта впала додолу, а червоне обличчя враз їй зблідло.
Кметь, як шуліка, дивився на Соньку своїм гострим поглядом і думав: «зараз ударю». Але рука не підводилась, ніби її паралізувало.
В цей момент хтось завозився в сінях. Жінка почула це, і одразу ж їй одійшло.
— Що ти, збожеволів? — сказала вона й нахилилась по кофту.
Але Кметь вмить розмахнувся з усієї сили й спустив кулака на нахилену Соньчину голову. Удар не досяг цілі, і кулак зачепив тільки хустку. Кметь не вдержав рівноваги і ледве-ледве не впав на підлогу.
…А в кімнаті вже стояв цибатий хлопець і здивовано дивився на Кметя. Очі йому теж блищали, і на матовім молодім обличчі появились червоні плями. Він держав в одній руці долото, а в другій — кошик із недоїденим шматком хліба.
— Митю, подивись на батька! — підійшла до нього жінка, затуляючи однією рукою голову. Потім раптом кинулась на ліжко й заплакала.
— За що?… Що я йому зробила?… За що?
Митька зиркнув на батька. Той сидів на лаві, знизивши вії, і знову крутив цигарку. Руки його й тепер дрижали.
Сонька змовкла, і в кімнаті стало так тихо, ніби в забутім нежилім помешканні. Тільки цвіркун вистукував свою одноманітну пісню.
Митька підійшов до скрині й положив на неї кошик і долото. Потім зняв засмажену сорочку, кинув її на піч і вдяг чисту. Все це він робив просто, невимушено.
Тоді підвелась Сонька і, дивлячись кудись поверх голів, запитала сухо:
— Будеш вечеряти?
— Давайте! — сказав Митька.
Сонька подивилась на сина червоними сухими очима й сказала:
— Чого ж ти так запізнився?
— А хіба вам тато нічого не говорили?
Кметь здригнув. В Митьчинім голосі йому почулось щось насмішкувате.
— Що там таке? — просто, ніби нічого й не трапилось, звернулась жінка до Кметя.
Кметеві не хотілось відповідати, але той тон, з яким звернулась до нього жінка, підкуплював, і він не міг мовчати.
— Та то ж прохали на зверхурочні зоставатись, — сказав суворо Кметь і тут же подумав: що йому? От він ударив Соньку — і ніхто не посміє йому на це сказати щось. Не хоче на зверхурочні — теж нікому нема діла.
— А чого ж батько не остався? — звернулась мати до сина.
— То хай тато й скаже!
Митька кинув це недбало, наче його зовсім не цікавило, чому його роботящий батько не хоче на зверхурочні зоставатися. Але Кметь добре розумів, що син бавиться з ним, глузує з нього. О, він добре знає, чого хоче Митька: Митьці хочеться, щоб його батько день і ніч працював на користь ненавидних йому, що покалічили його життя. То байдуже, що Митька ніколи з ним не говорив про це. Кметь і без нього знає, чим дихає його