Крадійка книжок. Маркус Зусак
із німецьких радіоприймачів. Ми не відступимо. Ми не покладатимемо рук. Ми переможемо. Наш час прийшов.
Розпочалася німецька окупація Польщі, і всюди збиралися люди, щоб дізнатися останні новини. Мюнхенська вулиця, як і інші центральні вулиці німецьких міст, жила війною. Запах, голос. Декілька днів перед тим ввели продуктові картки – написом на стіні, – а зараз нововведення стало офіційним. Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині. Якщо сказати словами Ганса Губерманна —
А тепер починаються розваги.
У день оголошення війни татові пощастило бути на роботі. По дорозі додому він підняв на вулиці газету, але не зупинився, щоб запхати її поміж банки з фарбою, які тягнув у візочку, а склав і сховав за пазуху. Доки дійшов додому і вийняв її, його піт перебив чорнило на шкіру. Газета опустилася на стіл, та новини були викарбувані у Ганса на грудях. Татуювання. Він розстебнув сорочку й оглядав себе в непевному освітленні кухні.
– Що там написано? – запитала Лізель. Вона водила очима то в один, то в інший бік, від чорних обрисів на татовій шкірі до газети.
– Гітлер захопив Польщу, – відповів він і важко опустився в крісло. – Deutschland Е uber Alles , – прошепотів Ганс, і в його голосі не було навіть натяку на патріотизм.
Знову з’явилося те його обличчя – акордеонове.
Так почалася одна війна.
Незабаром Лізель потрапить на іншу.
Десь за місяць після початку навчального року її перевели до класу, що відповідав її віку. Ви можете подумати, це сталося тому, що Лізель стала краще читати, але річ не в цьому. Незважаючи на усі успіхи, у дівчинки досі були труднощі з читанням. Усюди були розкидані речення. Слова вводили в оману. Причиною переведення, здебільшого, була її погана поведінка в молодшому класі. Лізель відповідала, коли питали інших учнів, і викрикувала з місця. Декілька разів її виганяли в коридор для відбування Watschen (вимовляється «варчен»).
Учителька, яка до того ж була черницею, викликала її, садила за окрему парту і наказувала стулити рота. З іншого кінця класу Руді махав їй рукою. Лізель махала у відповідь і стримувалася, щоб не засміятися.
Удома вони з татом прочитали вже чималу частину «Посібника гробаря» . Вони обводили слова, які дівчинка не розуміла, і наступного дня записували їх на стіні у підвалі. Лізель думала, що цього достатньо. Але вона помилялася.
Десь на початку листопада у школі перевіряли знання. Одним із завдань було читання. Кожен учень мав вийти на середину і прочитати вказаний учителем уривок. Ранок видався морозним, але яскраво-сонячним. Діти із хрускотом мружили очі. Над сестрою Марією, невблаганним женцем, виблискував німб. (Мені, до речі, подобається уявлення людей про невблаганного женця. Мені подобається коса. Вона розважає мене.)
В обважнілому від сонця класі безладно вистрілювали прізвища:
– Вальденгайм, Леманн, Штайнер.
Усі вони виходили і читали, в міру своїх можливостей. Руді читав напрочуд непогано.
Поки тривала перевірка, Лізель охоплювали то гаряча нетерплячка, то нестерпний