Крадійка книжок. Маркус Зусак
не присів біля неї. Нічого не сказав.
Натомість я певний час спостерігав за нею. Коли вона спромоглася зрушити з місця, я пішов за нею.
Вона впустила книжку.
Вона опустилась на коліна.
Крадійка книжок завила.
Поки розбирали завали, на її книжку декілька разів наступили, і, хоча була команда розчищати лише уламки бетону, найцінніше, що було в дівчинки, теж закинули до вантажівки зі сміттям, і тут я не втримався. Я заліз до вантажівки і взяв книжку, не підозрюючи, що збережу її й тисячі разів звертатиму на неї погляд протягом усіх цих років. Я переглядатиму ті місця, у яких ми перетиналися, і дивуватимусь, що дівчинка тоді бачила і як вона вижила. Це найкраще, що мені до снаги, – дивитися, як усе стає на свої місця в тій історії, яку я спостерігав увесь цей час.
Згадуючи її, я бачу довгий перелік кольорів, та найбільше врізалися в пам’ять ті три кольори, у яких вона постала переді мною наживо. Іноді мені вдається злетіти і ширяти високо над цими трьома миттєвостями. Я зависаю в повітрі, а гнила правда кровоточить, доки не приходить прозріння.
От тоді вони й складаються у формулу:
Вони накладаються один на одний. Чорна закарлючка на сліпучо-білу кулю і на густу супово-багряну барву.
Так, мені частенько доводилося згадувати її, і в незліченній кількості своїх кишень я носив її історію – щоб розповісти. Вона – одна з небагатьох, які я ношу з собою. Кожна з тих історій – це спроба, це неабияка спроба довести собі, що ви і ваше земне існування маєте значення.
Ось вона. Одна із пригорщі.
Крадійка книжок.
Якщо маєте бажання, ходіть зі мною. Я розповім вам історію.
Я вам щось покажу.
Частина 1
«Посібник гробаря»
Прибуття на Небесну вулицю
Востаннє.
Це багряне небо…
Що ж сталося, чому крадійка книжок стояла навколішки і вила, зусібіч оточена купою безглуздих, запилюжених, обпалених рукотворних уламків?
За декілька років до того усе почалося зі снігу.
Час настав. Для когось.
Крадійка книжок і її братик їхали до Мюнхена, де їх незабаром мали передати прийомним батькам. Тепер ви, звісно ж, знаєте, що хлопчик не доїхав.
Коли кашель припинився, не залишилось нічого, окрім нікчемності життя, що із шелестом пронеслося повз, чи ледь чутної судоми. Тоді несподіванка дісталася до його вуст – вони були іржаво-коричневого кольору і лущилися, як стара фарба. Вже давно потребували ремонту.
Їхня мама спала.
Я увійшов до потяга.
Мої ноги крокували захаращеним проходом, моя