Марадона. Сергій Жадан
не здаються», але все одно відчувається —
бордель борделем.
Під вікнами зранку тусять араби,
і туди-сюди
ходить
проститутка,
яку окликають велосипедисти —
пройде ще раз
туди-сюди,
я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга,
хто зіштовхнув нас лицем до лиця?
І ось вона
ходить
туди-сюди
під колишнім борделем, мов сирота, котра
пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,
але боїться помилитись, тому ходить
туди-сюди
і займається
проституцією.
До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас тягатись усіма цими арабськими помийками.
Історія така:
коли мені було п’ятнадцять,
в місті, де я жив, з’явився серійний убивця.
Вони тоді саме активно почали з’являтись —
серійні вбивці й кооператори,
гробівники соціалізму,
їх тоді всі ненавиділи,
в сенсі – кооператорів.
Наш серійний убивця їздив велосипедом,
виникав із березневого туману і протинав
своїх жертв
трофейним
німецьким
багнетом.
Насамперед він протинав жінок —
беззахисних, безборонних жінок,
котрі гуляли в темних лісах,
брели глухими, заметеними стежками,
блукали на опівнічних кладовищах,
сиділи біля барної стійки – п’яні й розмальовані,
зовсім самотні,
без спідньої білизни —
чомусь саме цих безборонних жінок
він протинав у першу чергу,
а вже потім сідав на свій велосипед
і їхав якраз на першу зміну
до молокозаводу.
І за те, що всі його боялись
і лаштували на нього
мисливські рушниці й
машину пропаганди,
я завжди ставав на його бік,
я думав так: пам’ять тіла – це кльово,
але ось ви шаройобитесь собі по магазинах
і кінотеатрах,
а він щовечора виходить за заводську прохідну
і сідає на свою «Україну» і мчить додому,
і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,
на таких самих «Українах», і мчать за ним у березневому тумані,
намагаючись вихопити в нього з рук трофейний багнет,
і ніхто з вас,
слабаки,
не бачить цієї
диявольської гонитви, крізь тишу і морок,
цих чортових перегонів, ніхто з вас
не побачить і не почує, як вони летять на своїх велосипедах
до похмурої брами ночі.
А той, хто стоїть під брамою
і чекає, чим закінчиться
їхня гонитва,
не виходить із сутінків,
стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:
ось вони мчать просто сюди,
безумні велосипедисти,
вершники апокаліпсису.
Не так важливо, хто з них прийде першим,
не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім,
не так