Лілі Марлен. Сергій Жадан

      Що вона потім робила, куди пішла,

      з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,

      коли її темне вікно роз’їдала імла,

      як іржа роз’їдає старі есмінці?

      Курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай.

      Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.

      Брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай —

      індійський, мов океан, чорний, як власна білизна.

      й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,

      за те, що проймається спокоєм душі золота матерія.

      Лежала на теплому спальнику – оголена, мов дроти,

      тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

      Що по ній залишилось? Якісь борги,

      які я поволі сплачував, книги і мапи,

      якісь випадкові друзі, якісь вороги,

      яких я насправді не знав, хоч насправді мав би.

      Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,

      календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись.

      Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,

      і завжди різав обличчя,

      намагаючись поголитись.

      Ця жінка, яка фотографує дерева січня,

      їхню вогку динаміку і переплетіння,

      маленькі будинки з димами,

      засипані снігом узбіччя,

      неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

      Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,

      стежить за цими деревами, мов за тваринами,

      за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,

      за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

      Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає сіті,

      стрічками прив’язує собі до зап’ястя.

      А чорні порожні озера, кригою вкриті,

      постійно віщують їй усілякі нещастя.

      Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,

      до смерті будуть тепер іти за тобою.

      Будеш їм віддавати усе, що маєш,

      будеш ділитися з ними вином і водою.

      Але вона говорить: все, що я справді маю —

      це стрічки, щоб триматися поруч із ними,

      і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,

      і постійно раню уста їхніми голосними.

      Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,

      ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.

      Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?

      Це вони все почули,

      і тепер заперечують.

      Темна й солодка пора зими.

      Важкі вечори, невагомі ранки.

      Жінки, що чистять в снігу килими,

      мов обробляють земельні ділянки.

      Низького неба пляшкове скло

      з зеленими демонами та зірками,

      і перетікає горлом тепло,

      ніби жовті меди щільниками.

      Поштова торба з останнім листом,

      теплі бари і мокрі монети,

      комети з довгим яскравим хвостом,

      як фазани залітають в замети.

      Всіх подорожніх по довгій зимі

      будуть вірно чекати удома.

      На всьому, що діється в цій пітьмі,

      буде лежати терпка утома.

      Так би й палити густі вогні,

      так би й слухати в темінь тиху,

      як щука рухається в глибині,

      бурштином вмерзаючи в кригу.