Лілі Марлен. Сергій Жадан
уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.
й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,
просили сказати, що ця печаль
відійде так, як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б,
що в нього все добре.
Жінки торгують надвечір тріскою,
живою, вимученою, такою,
що помирає їм на руках.
Сонця, що мали давно зайти,
птахами стрибають по камінню,
й дивуючись тихо такому вмінню,
жінки і не бачать як ці сонця
ховаються їм в животи.
Діти старих кам’яних будинків
зростають без музики і годинників,
читають книги в рибальських церквах.
Пірнають в заливів тепло прозоре,
і їхні очі на цій глибині
світлі від того, що дивляться в море,
темні від того, що бачать на дні.
Печальні рибалки виходять в ніч,
женуться за вітром і, дивна річ,
збирають давнє рибальське спорядження,
шукають дорогу до власного порту
й надійними сітями вкотре і вкотре,
б’ючись човном об хвилі тверді,
в глибокій, неначе смуток, воді
виловлюють свої відображення.
Спитай у бакенщиків, які запалюють води,
виганяючи туман, наче втомлених тварин на береги,
що значить це маркування на африканських суховантажах,
котрі перевозять кам’яне вугілля темряви
кудись на північ,
до великих портів.
Хай вони розкажуть
про мешканців холодних мисів, без світла і пошти,
про океанські глибини,
в яких, ніби в молоковозах,
згортається молоко місяця,
про корабельні команди, які ходять піщаним дном,
про весільні оркестри, що грають з причалів,
скликаючи потопельників своїми тромбонами.
Вони знають назви усіх кораблів по цей бік Атлантики,
вони спали в усіх готелях звідси і до Румунії,
вони носять в мішках відрубані псячі голови своєї печалі,
вони запалюють гарячі серця бакенів біля порожніх пірсів.
Скільки тобі ще плисти, скільки брести,
харчуватись кавовими зернами, безнадійним портвейном,
коли небеса гримлять так, ніби зчеплюються товарні вагони,
і темрява ховає тебе до ранку,
мов контрабандні консерви.
Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.
І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена