Рожеві сиропи (збірник). Артем Чех
ж худий! – дивувався Афанасій.
– Худий, та не слабенький, – кректав дядя Сергій Валентинович, але раптом розслабив кінцівки й вигукнув: – Здаюся!
Афанасій відпустив, проте було видно, що ситуацію він контролював.
– Весь костюм мені ізгавнякав, – ледь не плакав листоноша.
Ваня заскучав. Він хотів уже піти, але залишити двох ідіотів напризволяще він не міг.
– Ну що? – запитав Ваня.
– Давай ділити, – зітхнув Афоня. – Все честь честю. Згоден. Тільки мені найбільший!
В ящичку, загорнуті у темно-зелений вицвілий та зогнилий оксамит, лежали три камінці. Один пурпурний, великий, розміром з волоський горіх, другий – менший, бірюзового відтінку, і третій – найменший. Найменший камінець мав жовтуватий відтінок і був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, аніж на камінець. Але Валентин погодився і на нього. Принаймні хоч якихось грошей він вартий.
Ваня отримав середній камінець, прозорий і напрочуд легкий, так що спочатку навіть подумав про його плексигласове єство, але єство було природним. Це був справді камінь – Ваня відчув сильну енергетику, яку він випромінював. Плексиглас на таке не здатен.
Афоня ж залишив собі найбільший – темно-червоний, певно рубін.
Він опустив голову, підраховуючи, скільки ж приблизно може коштувати цей камінь. Якщо рубін – то Афоня зможе дозволити собі отой ірис, який він бачив у журналі, – одну луковицю цієї квітки продавали на мадридському аукціоні за ціну катастрофічно велику. Більше того, грошей вистачило б ще й на трикімнатну та новенький «опель». Та й веранду варто було б підремонтувати. Й парник для квітів. Й карнизи. Ні, не ці дешеві алюмінієві, а дорогі, з мореного дуба. Й штори вже ж напевно не такі штопані. І ручку «Паркер», як у Демидича, що йому син з Америки привіз. І люстру нову. І оті черевики за сімсот гривень, кожані, на блискавці…
– Ну шо, Сергію, тепер можеш іти. Рильце і у тебе в пушку. Зайшов один, називається, на огоньок. А назад з повною кишенею грошей.
– Повною кишенею? – образився листоноша. – Та він же не більше горошини. Топаз якийсь, він і на сто гривень не потягне.
Дорогою додому дядя Сергій Валентинович наскочив переднім колесом на уламок шпали й ледь не впав. Але зупинився. прямо перед ним лежала сотня. Кобзар усміхнувся й пірнув до кишені уніформи працівника пошти.
Розділ 3
Дядя Сергій Валентинович йшов на роботу усміхнений. Сьогодні мали видати зарплату, до того ж приємний осад від найденої вчора сотні досі залишався.
У відділенні пошти він побажав усім доброго ранку й одразу попрямував до бухгалтерії.
– Сергію Валентиновичу, – посміхнулася Олінька, повненька дівчина з білим кобилячим хвостом замість волосся, – за грошима?
– Так і є, – сказав листоноша, – так і є.
Олінька з хвилину копирсалася у шухляді, щось бубніла, здмухувала тонке неслухняне волосся, яке так і лізло у спітніле обличчя.
– Ось, будь ласка, – Олінька нарешті витягла жовтий аркуш відомості та продовгуватий конверт без марки. – Розпишіться.
Дядя