Рожеві сиропи (збірник). Артем Чех
у Вані спитати. Де Ваня?
– На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак – і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.
– Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.
– Да? – Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.
– Да! – мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.
– Не мороч мені голову. Іди давай.
Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів – пільговий. А ще… а ще, – Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, – альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…
Сонце сідало за сосни, десь розривався пес, мукала сусідська Майка. Скрипнула хвіртка, й думки Афанасія перервав зичний голос.
– Афанасію Вікентійовичу! Агов, ви вдома?
– Тут я! – відгукнувся Афоня.
Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованій чимось синім майці.
– Афанасію Вікентійовичу, доброго вечора.
– А, Коля! Привіт.
Вони потисли один одному руки. Колю Афанасій знав ще з міста – до вісімдесят третього були сусідами, жили у гуртожитку на одному поверсі. Афоня запропонував гостю сісти.
– Постою. Тим більше перед начальством… – І на устах Колі заграла багатообіцяюча посмішка.
– Яке начальство? – не зрозумів Афоня. – Хто начальство?
– Ви начальство.
– Я? Чого ж це?
– Тут таке дєло, Афанасію Вікентійовичу. Щепетільне дєло. Ви живете тут, у Софіївці, а ми там, у Станіславчику, – бородань махнув рукою на захід.
– Ну?
– Так ви дачник, і у нас там дачний кооператив. У нас Ігор Іванович, прєдсєдатєль, того місяця під комбайн попав, як кажуть, тепер з Богом балакає, і ми совєтом кооперативу рішили, що тепер ви наш прєдсєдатєль.
– Та як же? Я ж до вашої організації ніяк не відношусь. У вас свої там, кооператори. – І Афоня, вважаючи свій жарт вдалим, посміхнувся. – Як же ж я можу бути прєдсєдатєлєм?
– Так рішили на раді. Сотня будинків – це вже майже село – тепер у вашому розпорядженні.
– Я тепер що, поміщик?
– Чому ж поміщик? Прєдсєдатєль. Єслі де який спор, хтось ділянки не поділив, або кому які паї – кооператив росте… ну і відповідальність, конєшно. Вивіз сміття, озеро зривати будемо, охота, знову ж таки. У нас куріпки є, лисицю того року бачили.
– Чекайте, а що мені за резон?
– Власть, – підлесливо посміхнувся Коля й поклонився у пояс.
– Ну-ну, Коля, це зайве.
– Жартую, Афанасію