KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія. Ольга Хоменко
чого у моєї бабусі, так точно, від здивування повилазили б очі. Я почистила апельсин і так, як він був, порізала його на акуратно-симетричні кружальця і поклала зверху на шинку, причавивши іншою частиною бегеля. Виглядало по-буржуазному апетитно. Але бабуся точно б сказала, що можна було б усе і окремо смачно з’їсти. Я мимоволі посміхнулась. Бабусі давно не було. А вона все ще «сиділа» в мені.
Начавивши собі на додаток апельсиново-морквяного соку, я всілася на підлозі за низеньким столиком, радіючи неділі, гарній погоді та смачному бутерброду. Згадала, як казала моя японська коліжанка: «Коли я їм, я щаслива. Тим паче, якщо зважити на той факт, що кількість щасливих разів, коли ти можеш поїсти, обмежена, не варто себе травити несмачною їжею. Треба вибирати смачне». Вона, зазвичай, до цієї історії додавала ще щось і про чоловіків. Гурманка Мія.
Зважаючи на те, що стиль останніх трьох тижнів мого харчування можна було б охарактеризувати схожим на удар нагайки словом «ніяк», цей сніданок був своєрідною декларацією. Декларацією повернення до життя.
Дзвінок телефону перебив мої філософічні думки. З трубки до мене прокричав веселий голос База: «Алло! Ти ще дрихнеш?»
– Ні, – відказала я, одночасно продираючись зубами крізь бутерброд.
– Ага, я чую, хтось уже там жує. Що їси? Я розказала про бутерброд від Кабіри. Баз почав волати, що він теж хоче. Зійшлися на тому, що вони заїдуть за мною хвилин за двадцять, а я тим часом зберусь. Вони – це Баз і Джо. Джо працював в австралійській амбасаді, до сих пір так і не знаю точно ким. Але його дівчина Кейт була другим секретарем і завідувала усією австралійською культурою. Ми знущались і поза австралійськими вухами звали її «старшою по кенгуру».
Джо був досить високий на зріст, спортивної статури. Років з тринадцяти, як усі австралійські та новозеландські хлопчаки, він грав у регбі. У футбол у них грають тільки в молодшій школі. А з Базом ми разом вчилися у докторантурі.
Мабуть, варто трохи розказати про нього і про те, як ми вперше побачились. Два року тому у квітні, в один з днів, коли заняття ще тільки почалися, я запізнилась на першу пару. Коли, захекана після відчайдушної їзди на велосипеді, забігла до аудиторії і трохи прийшла до тями, побачила, що окрім мене присутня ще одна рудокоса голова. У голови було спортивне тіло, зелені очі та пристойна японська мова. Голова належала іноземному чоловікові. Коли до мене дійшов листок присутності на семінарі і я побачила його ім’я та прізвище, я знову на нього подивилась, проте тепер уже із цікавістю. Листок говорив, що хлопця звати Базаров Мак-Грегор. «Хм, якийсь нащадок росіян та ірландців, чи що… – подумалось мені, – а де тут ім’я?» Пізніше виявилося, що то все ім’я, хоч і складається з одних прізвищ. А хлопчина, взагалі, походить з Австралії. Батько його в юності захоплювався російською літературою та був палким прихильником анархізму. Тому, коли народився син, то він вирішив дати йому російське ім’я – Базаров. Про те, що це не ім’я, а прізвище, хлопчик дізнався набагато пізніше, після чого його ім’я звузилося