KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія. Ольга Хоменко
будинок вдови. То саме він примусив мене шукати крокодильчика у будинку з химерами і показав дивовижні види на центр із вікон на Круглоуніверситетській, де жив іще один його друг.
Він виріс у центрі біля Жовтневої лікарні і, якщо і переїжджав, то тільки між Шовковичною і Шота Руставелі. Не варто говорити, що він знав усі двори центру, як вміст своїх власних кишень. Це саме він подарував мені інший Київ. Його Київ. Аби додати його до мого Києва і створити щось нове – наше місто.
Ми пересиділи на лавках багатьох дворів того міста, якого зараз уже навіть і немає, бо його забудували новими елітними багатоповерхівками та парковками. Було літо, я працювала в агенції новин, у нього були канікули і купа вільного часу після успішно складених іспитів. Він часто зустрічав мене з роботи і дивувався, чому я так багато працюю. Для мене то було природно. Я тоді була закохана в іншого хлопця – Андріяна, а Матвій, котрий був на два роки менший, що тоді видавалося мені страшенним відривом у мій бік, став мені просто гарним товаришем і цікавим співрозмовником. Не більше.
Іще у нього було багато друзів. Справжня хлопчача банда, якої у мене не було, і тому мені те видавалося особливо привабливим. Вони товаришували ще з дитячого садка. Фома, Діма і Вольдемар-маленький, високий блондин з хитрими очима за скельцями окулярів. З ними було весело. Вони були із так званої «золотої молоді». То було щось нове. Адже серед моїх друзів теж були і діти письменників та поетів, і діти – самі письменники і поети, проте всі чимось займалися самі. А ці – вони були «золоті», вони не переймалися, просто насолоджувалися життям і проводили багато чаcу разом.
Було багато музики, фільмів, машин, теплих вечорів із купанням у Дніпрі, днів народжень, періодично з’являлися нові дівчата, інколи – алкоголь. Коли я з’явилась у їхній компанії, дівчат ще не було, принаймні, «чиїхось дівчат» не було. Вони з’явилися пізніше. Отож я стала «своїм хлопцем» у тусовці. Не відразу, правда.
Восени ми з Матвієм часто ходили пішки від його дому до мого. По Саксаганського, повз вокзал і далі. На вулиці падало листя з кленів, він його збирав і складав мені з нього букети. У нього ніколи не було кишенькових грошей на квіти. Але тоді то не мало значення. Мені подобались ті букети.
Проте, коли гроші у нього з’являлися, він купував мені чорний шоколад, який я люблю. Мені вже давно не 21, а я донині те пам’ятаю. Ті букети і плитки шоколаду CoteDeOr. Здавалось би, дрібниці…
Одного разу він прийшов на зустріч у ковбойському брунатному капелюсі та чоботях. Нагадував тим трохи кота з однойменної казки. Мене те страшенно розсмішило, і я попросила капелюха зняти. Заради мене. Він тоді образився, але мужньо промовчав і капелюха зняв. Сказав мені, що образився, лише багато років по тому. А мені було просто ніяково, тому що він виглядав до кумедного незвично, на нас усі звертали увагу. Зараз я, певно, не переймалась би такою дрібницею. Ми були такі юні тоді.
Він проводив мене до дому, і протягом тих прогулянок ми говорили про все на світі: плани, мрії,