KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія. Ольга Хоменко
дістати їх із рота і покласти на тарілку означало долучити себе до групи тих, у кого немає гарних манер.
Вона не знала, як їх звідти дістати, і тому нічого кращого не придумала, як з’їсти кісточки разом з варениками. І ледь дочекавшись кінця тієї вечері, стрімголов побігла додому. Якомога скоріше геть від матері того хлопця і його самого, котрий, наразі, так нічого і не зрозумів.
Із своїм другим чоловіком вони познайомились у тролейбусі. Кажуть же люди, що першу дружину чоловіку дає Бог, другу – люди, а третю – біс. Це прислів’я, наразі, часто любив повторювати її другий чоловік. Проте виглядало так, що від третього шлюбу їх обох уберіг лише страх перед нечистою силою.
Отож другого чоловіка їй дав тролейбус. Вона для нього теж була друга жінка, і тому разом вони почали будувати показову родину. Вони хотіли зразково показати своїм батькам і всьому світу, що у них «усе нормально». Усе, як у людей. Чоловіка незабаром послали на роботу до шпиталю у джунглях Африки, і вона, забравши дворічного сина Матвія, поїхала за чоловіком. 15-річний старший син лишився з її старими батьками. Хлопчик виріс із думкою, що його покинули. А Матвія виховували у віртуальній присутності старшого брата. На стіні їхньої африканської оселі було у повний зріст намальовано фігуру старшого брата, і мати вимагала від Матвія кожного ранку вітатися з нею.
Він так і ріс – разом із тінню старшого брата на стіні своєї кімнати. І з усвідомленням, що він очікуваний, улюблений, молодший син. Матвієчко. Але десь там, бодай навіть на стіні, у нього є старший брат. І він може приїхати. Забігаючи наперед, можна сказати, що він так ніколи і не повернувся до них.
У неї була дивна манера вдягатися. Може, то був вплив декількох років, проведених у Африці, де люблять яскраві вбрання. У свої 60 років вона любила екстравагантні кольори, перуки, товстий шар тональної фарби та туфлі на товстих танкетках і вихід всією родиною у місто з обов’язковим марафетом усього вищеназваного. Усе б нічого, та вони вимагали, аби менший син з дружиною ходили з ними разом, і дуже ображалися, коли ми відмовлялися. А мені було незручно, що у такій компанії мене можуть побачити колеги чи, не дай Боже, студенти. Вона своїм екстравагантним одягом привертала до себе увагу людей у місті.
Тому їй, мабуть, важко було зрозуміти мою моду, мої туфлі і шуби та мої пальта. Загалом, мабуть, складно бачити, що твоя невістка може собі сама у свої 24 дозволити те, що ти не можеш дозволити у шістдесят. Тому, мабуть, вона мені дарувала на день народження вульгарні зелені кофтинки із базарів у Криму. Може, вона у такий спосіб намагалась мене наблизити до себе. А може, вона і справді думала, що вони гарні. Уже тепер і не знаю точно.
Однак, як любив повторювати її другий чоловік і Матвіїв батько, «невістка – чужа кістка». Мабуть, не варто говорити, що мені не подобалось те прислів’я. Хоча, в принципі, воно у чомусь було правдивим. Я і була зовсім чужою кісткою для них. Як і вони для мене. Кісткою, яка з часом стала їм поперек горла через свою «чужість», «відмінність»