Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко
він мішком повалився на крижаний асфальт. Грюкнули дверцята машини.
Крик болю. Тупіт ніг. Тріск голих гілок – у садочку постраждали чиїсь кущі. Туман клубочився навпроти фар. У будинку засвітилося двоє вікон.
Джип стояв за кілька кроків – величезний, старий, на вологих чорних колесах. Візерунок протектора було видно чітко, наче лінії долоні. На таких машинах давно, ще до Арсенового народження, їздили братки на стрілки… Чи й досі ще їздять?
Ну чому той сучий син, що грає за Канцлера, їздить на машинах з блимавками, а Міністр бродить уночі по підворіттях, і місцева шпана безкарно чистить йому рило?!
Білі кросівки наблизились – і зупинилися, балансуючи на бетонній брівці. За кілька сантиметрів лежала на асфальті флешка. Чужа рука її підняла. Флешка захиталася на чорному шнурку перед Арсеновим лицем.
– Твоє?
Він учепився в білий пластиковий корпус, затис у кулаці, зморгуючи сльози. Рот і підборіддя були мокрі й липкі, у вухах дзвеніло. Він боявся поворухнути язиком – ану ж там уламки зубів?!
– Уставай.
Він устав без сторонньої допомоги. Людина в жовтій куртці зішкребла з карниза пригорщу відносно чистого снігу:
– На, приклади.
Ще ніколи досі Арсена не били – якщо не брати до уваги дитсадківських бійок. Було гірко, огидно, страшно, в голові паморочилось і ніс болів.
– На ногах устоїш? – запитав чоловік з ножиком і мишею в кишені.
– Устою.
– Далеко звідси живеш?
– Далеко.
– «Між нами десять тисяч кілометрів», – промуркотів власник жовтої куртки. – Сьогодні не твій день, хлопче. Сідай, а то знов кудись влипнеш.
При здоровому глузді й твердій пам’яті він ніколи б не сів у машину до незнайомої людини. Але ця ніч, Асамблея, північний хутровий звірок і все, що сталося, позбавили його розуму.
У машині преферансист-гакер зняв свою жовту куртку й кинув на заднє сидіння, мабуть, разом з ножиком та трофейною мишею в кишені. З утратою куртки змінилися пропорції – преферансист перестав здаватися громіздким, і стало ясно, що в нього велика голова, чималий ніс і круглі вуха, щільно притиснуті до голови. Запалені від неспання очі сиділи глибоко, колір їх мінявся залежно від освітлення, а погляд був пильний – і водночас стримано-доброзичливий.
Фари наскрізь пронизували світлом чиюсь квартиру на першому поверсі. За фіранками кухні позначилися фігури хазяїв. Преферансист витяг з бардачка пачку паперових серветок, кинув Арсенові на коліна:
– Посварився з батьками?
Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб вичислити мотиви пристойного хлопчика, котрий на ніч застряг у клубі за грою. Арсен скупо всміхнувся:
– Так.
– Кращого місця не міг вибрати? Це ж дупа.
– Я не знав.
– Тепер знатимеш. Життя – це джунглі, скільки не квакай. Крок управо – інтелектуальний грабунок, стибрять паролі. Крок уліво – биття пики, витрусять телефон. А ти, як я бачу, юнак домашній, тобі краще