Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко
сльози на очі, сльози мандрівця, що повернувся додому після важких поневірянь. Ось мій кабінет, мої мантії й перуки, то й нехай собі як знають – ось моя справа, справа життя, папери на столі й величезна мапа на стіні; ніхто не відбере в мене цього світу. Пора працювати.
Він не бачив, як хлопець-адмін, подивившись у монітор на своєму столі, раптом тихо свиснув і підняв брови, і нишком вийшов у суміжну крихітну, обладнану телефоном кімнатку.
– Слухай, у мене тут пацан залоґінився… CruelHamster, прикинь, начебто він… Та-ак? Крутизна небачена… Та точно кажу! Ага… Заплатив наперед, питав про ніч… Узагалі ж, у нас неповнолітні тільки до дев’ятої вечора, Петренко лаятиметься… Добре, я зрозумів.
Арсенові хотілося пити, але він боявся відійти від компа хоч на хвилину. Його вже питали кілька разів, чи не збирається він поступитися машиною іншому охочому. Він не збирався; хлопець-адмін підтвердив його право займати комп’ютер і люб’язно додав, що клуб працює «до останнього клієнта». Це була найкраща новина за цілий день: Арсен боявся, що в перші хвилини Асамблеї його викинуть на вулицю.
Півдня він відповідав на листи, возився зі щенятами, встиг зазирнути на дві англомовні виставки. Люб’язно поговорив з незнайомим собачником, обмінявся з ним контактами; собачник назвався шотландцем Гаррі. Арсен представився, як Доктор Ветті з Чернівців. У нього тряслися руки, пальці промахувалися повз клавіші, він писав англійською з помилками.
Надворі, за стінами клубу «Магніт», давно стемніло. Наближався час рандеву з Квіні; у віртуальному світі тяглося надвечір’я, м’яке й сонячне, з глибокими барвами неба, відлунням далеких дзвонів, відблисками на флюгерах та нескінченними пташиними співами. Міністрові захотілось прогулятися – зрозуміло, в плащі з каптуром, що приховує лице. Прогулянка допоможе зібратися з думками.
Стукали черевики, шуміли фонтани, скрипіли вози. Виходили на роботу ліхтарники, і ліхтарі уздовж вулиці загорялися тьмяним до часу світлом. Походжали стражники, зупиняли приїжджих, вимагали посвідку на проживання. Столиця розрослася, й так багато віртуального люду рвалося сюди з намальованих провінцій, що мерія – з подачі Квіні – запровадила податок на перебування в місті. Міністр носив на плащі жетон-дозвіл, і стражники до нього не чіплялися.
На розі стояв знахар у сірій хламиді. Судячи з барв головної пов’язки – початківець.
– Що чутно в місті? – написав Арсен у віконці чату. Знахар помахав рукою:
– Сьогодні Асамблея в наших кровопивців… Слухай, купи в мене гриби для відварів. Дешево продам.
– Сам без грошей.
– Жаль… Там на майдані якийсь шухер, страчують когось чи що.
– На сьогодні не призначено страт, – сказав Міністр. Що-що, а такі речі він знав напевно.
– Тоді, може, жертву приносять. Там зібралося душ кількасот, біля храму Чорної Богині.
– А, – сказав Міністр.
Він знав ці сумнівні розваги – темні маги приносили в жертву своїм богам заново створених персонажів, здебільшого,