Чотири шаблі (збірник). Юрій Яновський
приніс чай. Пили чай з ромом, згадуючи Шурку Рубана. Годинники цілого світу посилали в минуле хвилини за хвилинами, а санітар Большаков думав про все, що нагадував ром.
– Пізнав перстень у два щота, – сказав Большаков.
– Ну?
– Потяг до себе й за стіл посадовив. Стоїть і в вічі дивиться. Мовчить. «Ну, – кажу, – Шурка, плече твоє загоїлось?» – «Загоїлось», – каже. «А Вільку з Франціска пам'ятаєш?» – «Пам'ятаю», – каже. «Ну, дай же, братішка, вип'ємо», – кажу. Тоді він поклав мені в кишеню цю пляшку. «Не можна, – каже, – мені пити зараз». Дивлюся я, ну й жалко ж мені стало! Мовчу. Сидить він такий, як побитий. Заклюють його, думаю. А він тре собі лоба й щось згадує, тре знову лоба і далі згадує. Сурйозний такий, не той Шурка, що на Василькові «яблучко» танцював. «Шура, як твої кльоші на суші дзвонять?» – «Нічого», – каже і показує золотого годинника, – золотий годинник Республіки і спасибі герою Олександру Матте – Рубану тоже. «За діло», – каже він, цей двохфамильний Шурка. «Не хочу, – каже, – тобі розказувати – за діло одне пустякове дали, врем'я щоб наблюдать. І маузер ось з монограмою». – «Розкажи, – кажу, – товариш Матте-Рубан», ну, він мені й розказував, сидячи навпроти і дивлячись на мою лічность.
«Останься, – каже, – в мене, Большаков».
Ну, думаю, їдять його тут сухопутні боцмани, їдять, та й край. Думаю, кожний кльошем перед його носом із претензіями крутить. Тільки це я думаю, – входить один. Побачив Шурку і майже здох.
«Чого вам, товаришу? – каже Шурка, беручи шпалера, – чого вам, товаришу, – а братішка, бачу, біліє-біліє й більше лякається, – чого вам, товаришу, в бога-богородицю?! Я вас кликав?»
Но, конєшно, стрілять не почав, бо я придержав. І – «Шурка мій, – сказав я, – це тебе цукроварня спортила».
Словом, сиділи ми, балакали, а Шурка на карті щось дивився.
«Останься, – каже, – в мене, Большаков».
«Ні, – кажу, – не можу я. Кінчу свої уколи в лікпома. Відновився, – кажу, – Марсель. Не можу, братішка, – ніс може спортиться».
Засміявся він.
«Ну, кінчиш, – до мене при. І візьми ти, – каже, – од товариша Шурки Рубана цей маузер із серебряною монограмою. На!..»
Лікпом Мишка прочитав на монограмі горді слова командира і став прочищати голку шприца, протягши звідти дротинку.
– А перстень? – запитав він між іншим.
– Можу розказати про перстень.
Далі лікпом набирав у шприц рідини, витирав спиртом вену коло ліктя, стромляв у вену голку, а Большаков починав оповідати про свій перстень.
Лікпом і санітар лежали потім між рейками, і санітар оповідав, аж доки не перестало гріти сонце, доки не стали довгими тіні трав, доки…
3
– Кожне «яблучко» має свій тембр. Кожний тембр властивий лише банді музик, що «яблучко» те грає. І коли десь у степу, широкім, як кльош, до тебе дмухне «яблучком» – ти будеш знати, в чом дєло. Або шпалера кинеш у траву і заховаєш у кишеню зірку, або зірку сховаєш, а шпалера в руку візьмеш, або те й друге не ховатимеш.