Чотири шаблі (збірник). Юрій Яновський
косами воєнморів вартують».
Но один був Ванька Мороз. «Спомни, – каже, – братішка, сині моря! Згадай Вільку з Франціска. – І показує цей перстень. – Я не дрефлю, товариш Большаков, чужої кулі. Зараз ніч – банда полізе лише ранком. Я лягаю спати на три години, а ви киньте дві гранати за ворота. Перед ранком щось надумаю». Пішов він спати в цукор.
Я, звичайно, взяв у праву руку лимонку, витяг загвіздок і кинув за ворота, одійшовши вбік. Це було для паніки, щоб вони не полізли сюди ніччю. Бомба розірвалася, як самошедша, розкидавши пару бандитських вогнищ та освітливши на момент ніч і степ. Бандити одсунулись далі, а ми ходили всеньку ніч, матюкалися так, що луни сковзалися по дахах, досягаючи зорь, Бога, світла, темряви, і згадували все, що хотіли.
А ніч проходила, минала, як і все минає; синє небо, як і завжди ранком, мало витягти з-за гори сонця, сонце всім наллє життя з золотого чайника, життя малого, короткого, як крапка, але і в крапці терпкого, солоного, вічного життя, вічної відміни матерії.
Не знаю, як минала ніч, бо товариш Большаков не замітив і не примічав. Вогнища потухли за стіною, лише вартові голосно позіхали та курили городняк, цикаючи через зуби. Небо начеб хто рукавом витер – стало голубе, як сніг. На сході от-от мала з'явитись біла смуга, але було ще темно. Збудили Ваню Мороза.
Він витяг із кармана колоду карт для проферанца. «Тягни, братішки, – сказав він, – найстаршу хто?» Ми потягли, і витяг товариш Большаков короля. Решта менші мала. «Ану, тепер я, – засміявся товариш Ваня Мороз, – я потягну». І потяг він карту і витяг він винового туза, туза, що старший за короля. «Я, братішки!» – сказав Ваня, і, взявши всі карти, він поклав мені їх в кишеню. «Давай мені лимонки». Ми дали йому чотири ровним щотом. «Тепер слухайте, що надумав Ванька Мороз, коли він у цукрові спав і сни різні бачив. Нас п'ятеро. Ранком поріжуть нас усіх. Краще один загине, ніж усі». – «Братішка, – сказав я, – разом давай». – «Дурню, а перстень нащо? Мене нікакая сила не візьме».
Він виліз на західну стіну, а ми на східну. Я відібрав у хлопців три гранати. Потім ми почули, як стрибнув Ваня Мороз, розірвалася граната, за ним побігли вартові, і палахнула світлом друга граната.
Доки табір метушився, схоплювався на ноги, ми бігли степом на схід, у Васильків.
Товариш Большаков мовчки біг і червонів, червонів і став червоним, як прапор. «Братішки, – крикнув він, – здохну, кулю собі дам!» Стали. «А де це видано під білим світом, щоб Ваньку Мороза Большаков – сукин син – покинув?! Га? Спрашую?»
В скором времені ми побігли понад ліском на допомогу Ваньці, що викинув уже свою третю лимонку. Ваньку ми зустріли далеко і, пустивши зразу чотири гранати назад, затопали ногами до скучної станції Васильків.
Товариш Рубан – наш Шурка – лежав у ліску без пам'яті з сокирою в руці. Ліве плече його розпухло, як тісто. Ми почали його будити, і він, скочивши на ноги, побіг, як кінь. Ми піймали, заспокоїли, він уривками тер свою голову, лаявся в свєт і копійку, хлипав, як баба, і розказував свою случайность.
У