Князь Кий. Володимир Малик
пониклій ковилі переливалася й ряхтіла.
Проїхали мимо Крем'яної гори, одинокої скелі, що похмуро темніла на синьому тлі неба по ліву руку. Боривой підвівся на стременах – оглянувся. Ну, здається, врятувалися! Гуннське стійбище залишилося далеко за горбами, поле бою – теж. Тепер, не боячись тупоту копит, можна пустити коней швидше, щоб за ніч якнайдалі від'їхати від того страшного місця.
Юний княжич трохи заспокоївся і пустив коня риссю. Але він не міг відігнати сумних думок, що чорною хмарою налягли йому на душу, гострим болем пронизували серце. Знову і знову вони поверталися до подій останнього дня.
Уличі, що жили в степу, недалеко від теплого моря, не ждали біди. Люди на буйних весняних травах випасали худобу, ловили в ріках рибу, радувалися майбутньому врожаєві, що обіцяв бути щедрим.
Та налетіли, мов чорний вихор, гунни. Напад їхній був раптовий, несподіваний. Князь Добромир зумів зібрати лише частину дружини. Сили виявилися далеко не рівними, і майже всі його вої наклали головами в кривавій січі.
Що тепер буде з улицькими жонами, дівами, старими і дітьми? Що буде з землею уличів, їхніми нивами, весями, степовими й річковими вгіддями? Що буде з табунами коней, отарами овець та кіз, чередами скоту?
А що буде з ними – жменькою втікачів? Куди їхати? Де прихилити голову? У кого просити захисту?..
Неясний шерех, що долинув з-за великого темного куща, перервав хід Боривоєвих думок. Там промайнула якась тінь, почувся слабкий мелодійний звук туго натягнутої тятиви… Княжич рвучко пригнувся коневі до гриви – і в ту ж мить над ним різко свиснула стріла, оперенням черкнувши по спині.
«Гуннський дозорець! Як далеко забрався у степ! Чи ж він тут один?»
Боривой випростався, вихопив із тула стрілу, наклав на лук. Та невідомий вершник, що, мабуть, пильно стежив за втікачами з-за куща, гикнув на коня і помчав у мерехтливу нічну імлу. Пущена навздогін стріла не влучила, і за якусь хвилину він зник у затягнутій туманом долині. Всі переполошилися.
– Треба наздогнати його! – вирвався наперед Всеслав. – Знищити! Інакше – горе буде нам!
Його зупинила княгиня:
– Ради бога! Куди? Зараз ніч – де ти його знайдеш у темряві? А ми залишимося самі…
Її підтримав князь Добромир:
– Кепсько, звичайно, що нас виявили… Тепер гунни кинуться за нами… Але наздоганяти втікача марно: незабаром він буде серед своїх… А ви можете загубитися…
– Що ж нам робити?
– Тікати!
– А може, погоні не буде?
– Буде!.. Ви не знаєте гуннів – їм аби полювати… На дичину чи на людей – все одно!.. Гнатимуться по слідах і день, і два, аж поки не наздоженуть або переконаються, що наздогнати не зможуть…
– Тоді не гаймо часу! В путь! – вигукнув Боривой. – Отче, ти витримаєш? Адже їзда буде нелегка!
– На мене не зважайте, – тихо відповів князь. – Аби ви врятувалися… А якщо боги захочуть – врятуюся і я…
Боривой мовчки подав знак рукою – і невеличкий загін, приминаючи кінськими копитами густий бур'ян,