Іван Богун. У 2 тт. Том 2. Ю. В. Сорока
Швидко, разом! Та не бійтеся мідних баб, їх здалеку видно, куди спрямовано! Бий на задні вози!
І тієї ж миті полетіли січові відчайдухи до возів ар'єргарду, спрямувавши ратища в бік поляків, пригнувшись до кінських грив, щоб зменшити вірогідність влучення ворожої кулі. Вдарили кінською груддю в задні вози. Швидко перекололи вони нещасну польську челядь, якій було доручені задні вози, і ось уже не шість, а тільки чотири ряди фур закривають тили польського табору. Не розбираючи дороги, біжать налякані коні степом, перекидаються і ламаються вози, які повинні були надійно захистити ар'єргард польського лицарства. Одна за одною гримнули ще п'ять гармат, на цей раз спрямовані в лави Омелькових паливод. Але мало клопоту завдали вони козакам – нашвидкуруч виміряні під час хаотичного руху конаючого ар'єргарду, вони лише затовкли поле далеко за спинами запорожців, і тільки один-другий із хоробрих січовиків упав, скошений гарячою картеччю.
– Добре, дітки, дбаєте! – задоволено гукав Омелько. – Ще пригощай! Не бійся куті меду передати!
Зібравши всі свої сили в єдиний кулак, він було кинувся вдруге до ваґенбурґу, маючи намір розірвати табір з возів, але на цей раз був зустрінутий шаленим вогнем – одразу три рейтарські роти вишикувались всередині ваґенбурґу і відкрили такий божевільний вогонь зі своїх довгих чорних пістолетів, що здалося – зайнялися вогнем польські позиції. Стиглими грушами посипались на землю запорожці, встигнувши все ж таки вихопити з ворожого обозу кілька десятків возів.
– Назад, хлопці, назад! – кричав Омелько, останнім відбігаючи конем від ворожого табору.
Кинулися назад запорожці, і вчасно – всі вісім гармат ар'єргарду вдарили в них картеччю, скориставшись зупинкою табору під час шикування рейтарів. Засичала скажена картеч, та не судилося їй цього разу напитися гарячої крові – не донесли вони до запорожців своїх смертельних вітань. З середини польський обоз, продовжуючи свій повільний монотонний рух, швидко посилювався возами на заміну тих, що побили і відібрали запорожці.
Омелько віддав наказ допомогти пораненим і почав перешиковувати сотні для подальшого переслідування.
– Добре, ляшки-панки, ой добре, – роздував він ніздрі, роздивляючись табір, який потроху віддалявся. – Пиво було, буде ще й брага!.. Уперед, пани-молодці! – повернувся він до запорожців, які праворуч і ліворуч від нього гарячили коней. – Та тільки тепер до возів не добігайте. Триматися всім на дві сотні кроків від ваґенбурґу, скоро Горохова Діброва!
Татарські чамбули, щільно охопивши поляків з флангів, продовжували лінивий обстріл з луків, не насмілюючись підходити ближче…
Богдан Хмельницький спостерігав за продовгастою потворною плямою польського табору, яка, відбиваючись від схожих з відстані на комашню нападників, укривалась хмарками білого порохового диму і повільно повзла степом до обрію. Туди, де за чотири версти від передньої лінії возів, починалася глибока, поросла