Іван Богун. У 2 тт. Том 2. Ю. В. Сорока
був доручений ар'єргард.
– Що у вас там діється? – стурбовано запитав його Калиновський.
– Запорожці посилили атаки на вози. Вони кидаються, немов скажені пси, незважаючи на вогонь нашої зброї. Пан Заславський прохає підкріплень.
– Добре, поручнику. Підкріплення будуть. Щось ще?
– Так, ваша милість. Він волів би, аби ви трохи прискорили рух табору.
Калиновський пхикнув:
– А більше нічого пан Домінік не волів би?! Ми йдемо з такою швидкістю, яка дозволяє нам утримувати рівняння в колонах і не перетворитися на військо, яке біжить. Передайте пану Заславському, нехай він не вдається до паніки і продовжує стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил із флангів.
За мить підскочив на баскому огирі гусарський хорунжий із затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому від позолоти шоломі, з оголеним палашем у руці.
– Татари відступили від флангів, пане гетьмане, – сказав він, стримуючи коня.
– Я очікував цього, – стримано відповів Калиновський. – Шикуйте гусарію для відбиття можливого нападу ворога на ар'єргард.
– Слухаю, ваша милість! – хорунжий зник так само раптово, як і з'явився.
У поле зору пана Мартина потрапив Самійло Зарудний, який їхав поряд, демонстративно відмовившись від будь-якої зброї (крім палаша та пістолетів, простяг гетьманським охоронцям навіть короткий, турецької роботи ятаган).
– Що ви скажете, пане Зарудний? – крізь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокої.
– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачі. Він бачить, як з його рук випливає добра здобич, але нічим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що він десятками посилає своїх лотрів на жерла гармат нашого ар'єргарду.
– Маю надію, це тимчасове явище.
– Не сумнівайтеся. Після виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборі. А через день вони, без сумніву, повернуть назад. Мури Богуслава, загін князя Ієремії і шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рішення.
– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмішкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив відчутний наголос на словах «з вами», – потрібно ще пережити цей час і дочекатися сакрального «через день».
– На все Божа воля, – посміхнувся у відповідь Зарудний.
Немов у відповідь на слова Калиновського, від передових підрозділів польського війська вдарили гармати. Їх було багато, більше десятка. Артилерія стріляла біглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард війська – звідти почулись крики, стогін та виття поранених.
– На Бога, що це! – піднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дізнайтеся, що відбувається. – Його голос майже потонув у гуркоті кількох наступних вибухів гарматних куль.