Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій
у якому не трапилося нічого особливого і дуже цікавого, але я описую перші враження так докладно навмисно: це був саме перший день. Він закарбувався в пам'яті чітко і, здається, на все життя – мій перший день у новому статусі. Здавалося, весь навколишній світ змінював до мене ставлення. Я раптом із заможного (за місцевими мірками) жирного буржуа, що грів пузо біля басейну дорогого готелю і витріщав очі на піраміди та інші могили фараонів крізь скло автобусів, скуповував дебільні сувеніри за шалені гроші, з якого зідрати бакшиш, тобто вициганити зайвий долар чи фунт – справа честі для будь-якого єгиптянина, перетворився на самотнього мандрівника з наплічником на спині. З такого тут теж ніхто не проти мати зайвого зиску, але цей зиск уже ділився навпіл із бажанням допомогти. І чим далі на Схід я пересувався, тим більше зростало це бажання в людей, а бажання обідрати мене, як липку, навпаки, займало в їхніх головах усе менше місця.
(Зрештою, в моїх подорожах траплялися такі дні, коли я не витрачав ані цента. Мене годували, поїли і вкладали спати просто так, навіть у магазинах мені інколи дарували речі, але про це я розповім пізніше, бо мені час на пором.)
До порту на старенькій «тойоті» – джипі вантажного типу (насправді, машина мені сподобалася – у нас таких немає: мабуть, суто східний варіант) – мене довіз старший брат Ахмета – усього за два долари. Він це робив з такою радістю, що я зрозумів, що переплатив, але торгуватися було пізно.
У порт без квитків нікого не пускали. Віконце каси для іноземців розмішувалось окремо, але в черзі товклися лише араби, водії-далекобійники, – їхні фури стояли навпроти, – і як я не крутив головою, жодного європейця не побачив. До відходу порома залишалося ще безліч часу, і, придбавши квиток (справді 70 доларів, недешеве задоволення), я вирішив трохи прогулятися, пошукати, де тут туалет і більш-менш пристойне кафе. Кафе я шукав довго – нарешті, побачив навіс, під яким стояла барна стійка, на ній телевізор, який дивилося з двадцять відвідувачів. Показували якесь кіно – кохання, тралі-валі, щось на кшталт серіалу, – майже як у нас, тільки з місцевим колоритом. Набагато довше я роздивлявся меню, написане арабськими закарлючками. Я жестами показав офіціанту, що саме хочу. За деякими столиками люди їли, і я довго розглядав їхні тарілки, зупинивши, нарешті, свій скромний вибір на звичайному рисі й чаї. Решта страв мала вкрай підозрілий вигляд, у готелі, чесно кажучи, місцеві страви видавалися значно привабливішими. Тут же з мене спробували зідрати дві ціни, але я вже второпав, що у Єгипті погоджуватися на першу запропоновану ціну дуже неввічливо, тому закотив очі, сказав, що це д-дуже дорого, і потягнувся за наплічником. Офіціант, якщо цього хлопця в брудній сорочці можна було так назвати, тут же скинув прайс удвічі, я сказав «ОК» і присів повтикати в серіал, чекаючи, поки принесуть їжу. Але серіал уже закінчився, і по телевізору передавали новини, які люди дивилися з не меншою цікавістю, з чого я зробив висновок, що в будь-якій країні ці дві телевізійні розваги