Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис
значить, – підсумував старий і по хвилі: – Уранці, ще ти на боковеньці перебував, донським берегом п'ятеро на конях гуцикали. Біля слободи перевозу гукали.
– Чи ж бува не за ним? – спохмурнів Тарас. – Він ледве спекався погоні, хоч кулю на прощання й відхопив. То куди ж нам тепер?
– Світ широкий і, кажуть, не без добрих людей.
– Кажуть, та тілько де вони, добрі люди? Хто підкаже?
– Не журися, знайдуться й добрі люди. Як сам будеш добрим, то й до тебе по-доброму будуть ставитися. За добро добром віддячуватимуть.
– Ой, діду, не про себе думаю.
– Оксана з мислі не йде? – поспитав дід і сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зуміли її від лихих людей відборонити? То Бог вам випробування посилає, а ви…
– Хоч ви не мучте, діду!
– І то діло, – згодився старий. – Буди свого товариша та біля каші заходимося. А там, як сліпий казав, побачимо.
– Дядьку Омельку, – гукнув Тарас. – Вилазьте з куреня до каші.
– Де каша, там і душа наша! – донець так і вилетів з куреня свіжий, бадьорий, веселий. – Де моя найбільша ложка?
Поплескав Тараса по плечу.
– Не журись, козаче, є каша, буде й діло.
Узялися за ложки, всілися кружка біля казана і незчулися як об днище зашкрябали.
– Ну, батьку, потішив нас своєю кашею. Не забуду, – Омелько задоволено витирав вуса та бороду. – Тепер і світ веселішим став. Після такої каші можна і за діло ить братися. А ти, батьку, чого не питаєш, хто я такий, що незваним гостем на твій острів серед ночі прибився?
– А чого питати, – пахнув старий люлькою. – Тараса знаю як облупленого, лихого він із собою не приведе. А коли ти з ним, виходить і ти добрий чоловік. А за що постраждав, що з того берега до нас прибився – сам розкладуть.
– За правду, батьку, боровся та ледь ноги виніс.
– Інші за правду й голови кладуть.
– Надійде час і я покладу, – замислено мовив Омелько і, мабуть, мовив під руку лихові, бо надійде його час – так і станеться. І той час уже був не за горами – чотири роки ще лишалося Омельку побути в цьому світі, а тоді він зустріне свою люту смерть.
Над островом закружляла чайка, старий провів її пильним поглядом, сам до себе мовив:
– Далека гостя, аж із Азова, од моря. Через день-другий чекай бурі на Кальміусі… – І повернувся до перерваної розмови. – Коли за правду – борітеся, дасть Бог поборете, а голови зложите за святе діло, то й дорікати ніхто не буде.
При цих словах на березі з крутого туману виринув вершник, потім другий, третій…
– Ховайтеся, – шепнув дід. – 3 високого берега острів як на долоні.
Тарас з Омельком поповзли за курінь, принишкли там. Вершники, а їх вигулькнуло четверо, погарцювали на кручі, певно радячись між собою (один для чогось тицяв канчук на острів) і подалися до хутора Пишногубого.
– Тарасе, нам пора, – звівся донець. – Доки не прочесали острів, тре' змиватися.
– Куди? – похмуро спитав Тарас.
– Одна нам