Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис
жити, думаю. Воювати набридло, та ще хтозна за кого і хтозна й за віщо. Виходило, що ніби й не за кращу долю чорного люду, не за козацьку волю, а вроді, як за царя та дворян, най би їх дідько по всьому світі згріб та до чортів у пекло відтарабанив. П'явки на шиї простого люду! Отож, став я оббивати пороги, відставки просити. Скільки там тої жисті, аби по Європі шлятися! Хоча не проти я був війни, тільки ж не за царя. А як за волю козацьку, то я готов іще та ще воювати! Не дали мені тоді відставки, за носа мене почали водити. Відчуваю, доведеться ще воювати за царя та дворян. А дзуськи! Навоювався за них, за себе тре' воювати, за свою долю та волю. Узяв я ноги в руки і гайнув на Дон і далі. Став ховатися, мене ловили, в буцегарні садовили, а я втікав. Мене зловлять та посадять, а я і втечу!.. Ніхто мене не може втримати, як би міцно не запирав. Так ось і до вас на Запоріжжя забіг. Ледь, правда, не пристрелили мене, ледь було в Кальміусі бульки не пустив, а бачиш – живий. Осавул мене ваш запер, а я бачиш – на волі. З твоєю допомогою, та все одно. Так мені на роду написано: тікати з тюрем! От Бог мені й посилає людей на допомогу. І тебе послав, аби ти мене з-під замків визволив. Бо маю ще на Січі побувати, із козаками-запорожцями погутарити про волю та кращу долю. Проситиму в них підпомоги для задуманого. Чому б нам разом за волю й не виступити, га? Козаки ж ми – хоч по той бік Кальміусу, хоч по сей. Вольні люди!
Берегом, чути було, – затупотів кінь і донець вмовк на півслові. Тарас виглянувши з куреня, прислухався. Вершник мчав від хутора.
– Пане осавуло! – невдовзі почувся голос. – У вас гості. Щойно в слободу приїхали свати від пана полковника самарського.
– О-о! Нарешті! А ти, Хвеську, за добру вість отримаєш карафу оковитої! – почувся радісний вигук Савки Пишногубого. – А вам, хлопці, такий мій наказ! Я гайну на хутір, а ви тутечки зоставайтеся, берег пильнуйте. Та глядіть мені, випустите їх – голови постинаю!
Чути було, як він помчав до хутора…
Тарас схопився, кинувся до рушниці, що стояла в курені.
– Охолонь, парубче, – Омелько перехопив у нього рушницю. – Не гарячкуй, бо що ми білого дня проти них удіємо? Тільки себе викриємо. А треба буде за рушницю братися – візьмемось. Усьому свій час. А поки що нас на острові мовби й немає. Почекаємо діда Видру, він нам якісь вісті принесе, тоді й будемо діяти. Нам аби до ночі протриматися, а вже тоді можна буде панові осавулу й ручкою помахати.
– А Оксана… Я без неї нікуди не подамся.
– А я Оксану без тебе й не залишу. Так собі міркую: тікати нам треба утрьох. Якщо Оксана не буде проти.
– Та вона, – зрадів Тарас, – за мною готова хоч і на край світу податися.
– От і добре, от і славно. – Омелько засунув рушницю під сіно в курені, приліг і собі. – Чекаймо, куди воно, значить, поверне. Та й часу до вечора ще чимало. Перш за все нам треба діда Видру діждатися, а вже тоді…
І замовк на півслові, до чогось прислухаючись та приклавши пальця до губ. Через мить десь в очереті ніби скрипнули весла… Омелько й Тарас схопилися, прислухаючись.
Хтось