Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис
вуздечку, рештою пальців – лук, а правою пускали стрілу – вперед чи й назад. Коні їхні звалися «бакеманами», ніколи не знали підків (хіба в багатих і знатних), низькорослі, сухопарі й на вигляд незграбні, але зазвичай відзначалися великою витривалістю та прудкістю – могли скакати без відпочинку по 80, 100 і 120 верст.
Пронесеться такий загін, блискавкою майне, сліди на траві швидко зникають, мов хвилі на воді. Промчали і – тиша, пустка. Хіба іноді над тим місцем закружляють сполохані птахи, що є першим застереженням: будь пильним, особливо біля балок, ярів та чагарників. Чи й у високих травах.
Ось на такий загін людоловів і наткнулися втікачі.
Ногаї цмокали язиками, розглядаючи полонянку. Скалили жовті зуби й ласо шкірилися… Тарасові те – ніж у серце. Усе похололо в нього в грудях. Смикнувся, аби схопитися на ноги і впав на бік від удару в дихало.
– Сиди! – велено було йому й додано іронічно, – кара-гуз! По-вашому орел…
У Тараса з тієї насмішки й голова впала на груди – орли так не потрапляють у пастку, як потрапили вони.
Чортів ординець, ще й кпинить. І тут нічого не вдієш: чия сила, того й сміх. Але хай сміється. Ще побачимо, хто сміятиметься останнім.
– Добре б'ють, але – не те, – донець нарешті виплював з рота землю і з трудом повертав у ньому пересохлим язиком. – Бо – чужі б'ють. А от свої як гамселять – так і душу з тебе виймають, до кісток дістають! – Омелько вже був у своєму звичному бадьорому настрої. – Ти не думав над цим, Тарасе, чому найкраще б'ють свої. Найдошкульніше, га?
– Мене свої не били, дядьку Омельку.
– Виходить, у тебе все ще попереду, – по-філософському підсумував донець. – А мене свої чи не найбільше лупили – куди ворогам! Та ворогів я б'ю, а мене – тіко свої. Коли останній раз свої зловили, ото відлупцювали! Кровію харкав! Думав і печінку-селезінку заодно вихаркаю з кров'ю. Що не кажи, свої бити мастаки. Так мене відрепіжили, що отямившись я довго кумекав – я це чи не я? А ці… Не тямлять бити. Сказано, вороги. Далеко їм до наших…
– Мені б, дядьку, та вашу бадьорість…
– Коли б я був інакший, то вже б мене винесли ногами вперед. Тримайся, хлопче, більше копи лиха не буде. Дасть Бог і нам колись просвіток.
А покіль – терпімо.
Не з лопуцька ж ми. А мені так і не вперше потрапляти в халепу. На війнах з німчурою й татарвою всього траплялося. Та й свої добавляли – звик. За одного битого знаєш, скільки дають?
– Двох?
– Як добре битий – то й більше. А я, бачиш, усе ще живий. Бо мене не так просто вкоськати. Покіль не звершу того, що мені Богом і долею покладено – не піду з цього світу. А ногайці – то се так… Затримка на моїм шляху.
Тарас підсунувся ближче до Оксани, яку обступили ординці і вдарив одного ногою (він уже простягав до дівчини руки) і той відлетів сторчака. Схопившись, висмикнув ніж, шкірячи зуби, кинувся на хлопця, високо занісши свого колія. Проте різко крикнув один з ординців, певно, старший, бо