Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис
ще швидше забігав світлицею, бурмочучи про себе: «Еге-ге-ге-е… От коли б та кішка і на Оксану ману не напустила… Тому дівка й уперлася на своєму… І потім… учора сич кричав. А це вже й зовсім погано. Треба буде старих людей розпитати як з нечистою силою боротися, з басаврючками різними, чарівницями лихими!..»
Виглянув у вікно, двором йшла Соломія, несучи щось у пелені й від того трохи оголивши повні білі стегна, звабні та пишні.
Цмокнув язиком. Гарна бісова молодиця, нічого не скажеш! Хоч і не старшинського роду, а гожа… Та раптом його думки побігли в інший бік… А що, коли й Соломія часом… того? З відьомського кагалу, га? А то б чого його очима поїдом їла б? Еге-ге-ге!.. Тут треба добре помізкувати, аби не вскочити в халепу. Все може бути. Варт, мабуть, триматися Соломії осторонь, бо як задурманить чарами, то пізно буде. І Тараса будь-що спекатись. Найліпше було б, аби він з паланки щез. І – назавжди. А сам не захоче щезати – у плечі його, у плечі! Мо' в інших краях ума-розуму набереться та схаменеться. Хлопець він загалом непоганий, відігнати його, віднадити і хай собі в інших краях живе!
Чекаючи на Оксану, Тарас сидів на березі тихого Кальміусу, знічев'я шпурляв у воду камінці і невесело думав про своє життя.
«Перед тим, як поперед батька в пекло бігти, подумав би ліпше, – та й маєш чим, не дурний, – чия Оксана донька і хто ти такий», – порадив йому на прощання осавул Пишногубий і Тарас саме цим і був заклопотаний. Думав. Чия Оксана дочка – тут і думати не треба. Усе й так ясно: українського козака, який у старшину шляхетну преться. А ось хто він такий? Тарас Кожум'яка, двадцяти літ від роду. А втім, думай не думай, як не крути, як не верти, а – не знатного він і не можного роду. Та ще й із чорного народу. Чернь-сірома. Голота нещадима. Шляхетство йому не світить, та й дідько з ним – не було б більшої печалі. Гадав, що на Січі нарешті людиною стане, бо нею ж народився, але виходить, що й тут йому бідняцтвом та незнатністю попрікають. Хоча – дарма старається пан осавул, нема йому чого соромитися свого чорного народу. Батько його кожум'яка, з тих кожум'яків, котрі на Русі із зміями-гориничами боролися і він побореться, бо теж з роду кожум'як! Як і батько, і дід його належав до вільних селян, але по ревізії 1764 року їх раптом записали за абиштовим (відставним) товаришем Миргородського полку Йосипом Зарудним (подейкували, що меткий поміщик підкупив – скільки там того діла! – кого треба), як його власних селян, буцімто отриманих ним у спадок від батька. Отакої! Хоч стій, хоч падай! Кревна несправедливість! Ошуканство! Кинулись покріпачені шукати правди й захисту – де там! Все 'дно, що шукати серед літа криги. Усюди позасідали такі, як їхній пан. І тоді найзатятіші правдоборці вирішили тікати від новоявленого пана – а що мали чинити? Знали, що воля в Україні була лише в одному краї – на людославному Запорожжі. Пристав до гурту дядьків, котрі надумали мастити п'яти на Січ і Тарас – та й з малолітства козакуванням снив. Батько йому теж радив: я вже, каже, старий для дороги та пригод, де вже мені з насидженого місця зриватися і який з мене козак, як вже й спини розігнути не сила. А ти, покіль молодий, допоки тебе в баранячий