Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис
як сполошеною пташкою б'ється її серденько…
– Тарасику, веселику мій! Я заледве вирвалася на часинку, батько й за частокіл з хутора не випускає… Ой, Тарасику, щось треба діяти, завтра приїздять свати. Але я не віддамся за нелюба. Та й батько мо' ще й передумає…
– Не переінакшить, Оксанко, багатство самарського полковника та його знайомства в Січі у нього увічу стоять…
– А мо' зі сватами не зійдеться?
– Об чім річ? Зійдеться, моя ясочко, дуже-бо він забаг породичатися з полковником, аби й самому вивищитись у Січі.
– То що ж нам робити?
– Тікати!
– Ти так упевнено радиш, наче знаєш куди. То скажи мені, повідай: куди?
– Куди завгодно, хоч і в світ за очі, аби лишень разом бути. Не можу я без тебе.
– І я без тебе, Тарасику, не можу.
– Тікаймо, Оксанко. Сьогодні, бо завтра вже пізно буде. Як звечоріє так і гайнемо. Куди? Та знамо, що в кращі краї. Не в гірші ж. Тіко в кращі. Мені не вперше тікати, звик. А ось чи ти зважишся?
– Я зважуся. Але чи певен ти, що у світі білому є кращі краї?
– Мо' й немає, але ми… Ми все одно знайдемо. Мусить знайтися у світі білому закуток для двох.
– Усюди пани – і на Вкраїні, і поза Вкраїною.
– А ми на землях Війська Запорозького принишкнемо. Наймуся до добрих людей в робітники – з голоду не пропадемо. А там… там видно буде. – Не міг надивитися на її очі. – Вони в тебе весняні, як блакитне небо, і озерця у них наче із живою водою, – близькість молодого дівочого тіла п'янила його й наче дурманила. – До скону літ дякуватиму долі, що звела мене з тобою, ластівко моя кальміуська.
– Таке вигадав: ластівка кальміуська, – сміялася дівчина і навіть аж удавно обурювалася, а насправді почутому з уст такого гарного хлопця була рада-радісінька. А він гладив її м'яке біляве волосся, торкався його губами, обережно – ледь-ледь…
– Покладемо сподіванку на мого батька, Тарасику, – вона вірила, що все ще владнається. – Він у мене хороший, татусь мій рідний. Мо' ще й схаменеться. Сам же колись був простим козаком, як кажуть, без роду, без племені… І в турецькій неволі гибів замолоду, усього зазнав і всього спізнав. І чаша його не медом була виповнена, а трунком полиновим. Не може він супроти мого щастя піти, будемо вірити в нашу зорю. Та й Господь з нами – не облишить нас у біді. А мені вже пора, – легенько вивільнилася з його обіймів. – Я на часинку вихопилася – не будемо татусика мого гнівити, покладемось на долю і на Божу волю.
Зненацька над сонним Кальміусом пролунало:
– Пугу-пугу!
– Козак з Лугу! – стрепенувшись вигукнув Тарас. – Пугу, пугу, козак з Лугу! Хто б ти не був, а будеш нам за свого – де ти, пугаче?
Крик наче захлинувшись, урвався так же раптово, як і пролунав.
– Ой, Божечку ж… Оно-но він, – показала дівчина. – У річці тоне…
Вибігли з-за верб. На середині Кальміусу то виринала, то знову зникала під водою чиясь голова.
Тарас як був в одязі, з усього розгону кинувся