Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис
у тебе хлопець, дівчино. Коли б не він, потрапив би я в кумпанію до кальміуських раків. Спасибі, вік не забуду, – незнайомець сів на піску, важко дихав. – Крові багато вийшло, за погонею не було коли рану перев'язувати. Ще зовсім недавно Дон за милу душечку перепливав, а це в Кальміусі бульки пустив.
– У вас плече прострілене.
– Дякувати Богові, рана навиліт, – оглянувши плече порятованого, підсумував Тарас. – А зілля швидко вас на ноги поставить.
– І то добре, що навиліт. Хоч куля й рідна, та все ж…
– А ви чи не з москалів бува, дядьку, що з того берега?
– Ні, я не руський. Козак донський я… Чули про таких – козаків донських? Почекайте, відійду трохи, усе розкажу. Три дні тікав, ні росинки в роті не мавши, комашню в очеретах годував. А перед самим Кальміусом на пограниччі напоровся на засаду, схопив кулю в плече… Спасибі тобі, парубче, і тобі, дівчино. Хороші ви, дай вам Бог щастя, а я, мать, піду…
Спробував звестися й опустився на пісок.
– Зараз, зараз минеться, як на собаці заживе. Тільки голова крутиться…
– Куди вже вам іти, – жалісливо сказала Оксана. – Не ходоки ви поки що. У нас побудете та сил наберетеся. А звідки ви по-нашому вмієте балакати, дядьку із землі війська Донського?
– Дак ми ж сусіди, а з ким поведешся – від того й наберешся. У нас ваші козаки бувають. І живе їх серед донців багато… Рідко в якій станиці ваших немає. Та і я вам не чужий, свій, можна сказати. Одного з вами племені. – Засилкувався встати. – Погуторив і гайда. Бо в мене ще дорога дальня, маю до самої вашої Січі дійти.
– Куди там до Січі?! – жахнулась Оксана. – Та ви ж за слободою впадете. Не пущу вас. Я живу тут недалечко, на хуторі осавула Пишногубого. У нас перележите, рану залікуєте, сил наберетеся, а тоді вже й на Січ гайнете.
Тарас було заїкнувся: «Але ж пан осавул…», як Оксана його враз перебила:
– Та як ти міг подумати таке про мого батька? Та він у біді нікого не лишить – козацького ж роду він! Коли з кримської неволі втікав, побратима свого три дні на плечах ніс…
– Дай Боже, щоби я помилився, – зітхнув Тарас, і до донця. – Оксана діло радить, перележати вам треба, дядьку, сил набратися. Ви ж як з хреста зняті.
Донець криво посміхнувся.
– Майже. Із шибениці, – і додав по хвилі. – Та ви не думайте про мене чого такого… розтакого. Не розбійник я, хоча можу й ним бути. Мене від правди-матінки шибеницею хотіли відучити.
– Віримо, що ви не лихий.
– Лихим я ще стану – за мною не пропаде, – пообіцяв комусь донець і додав, спохмурнівши. – Ой, стану! Багатьом тоді не поздоровиться! А найпаче царю-батюш-ці – дідькові б він був батьком!
– Свят-свят, що ви таке говорите, дядьку?!.
– А з царями інакше й не можна. Щоби нашу волю не душили, щоби козаків на своїх холопів не перетворювали!
На тім боці почувся тупіт копит, ось з-за кущів вигулькнули голови вершників, цівки рушниць за плечима. На берег вихопився кінний загін. Тікати вже було пізно, донець простягнувся на піску, заповз у виямок. Не розгубившись,