Жерміналь. Еміль Золя
одна над одною, приблизно через кожні п’ятнадцять метрів. Етьєнові здавалося, що цій розколині кінця-краю не буде; з спини та з грудей йому мов уся шкіра облізла; він хрипів так важко, наче підземне каміння навалилося на нього всім своїм тягарем і розтрощило йому кістки… Подряпані руки щеміли, побиті ноги нили, а головне – бракувало повітря, так бракувало, що здавалося, наче ось-ось шкіра трісне й бризне кров. В одній штольні він угледів невиразні постаті двох скорчених істот – одну щуплу, другу гладку; то були Лідія й Мукетта, що прийшли раніше і вже штовхали перед себе навантажені вагонетки. А йому треба було видряпатися ще на дві галереї вище! Піт сліпив йому очі, він знемагав і вже не гадав наздогнати товаришів, що посувалися зовсім легко й плавно, ледве торкаючись тілом стін.
– Сміливіш, – уже кінець! – донісся до нього згори бадьорий голос Катріни.
Та коли він уже й справді дістався до місця роботи, інший голос закричав з глибини штольні:
– Сто чортів! Де це ви в дідька забарилися? Я з Монсу аж два кілометри піхотою тьопав, а проте випередив вас!
Це сварився Шаваль, високий худий хлопець на двадцять п’ять років, костистий, з важкими рисами обличчя. Він злостився через те, що його примусили чекати. Побачивши Етьєна, він запитав, здивовано знизуючи плечима:
– А це що таке?
І коли Мае пояснив йому, в чому річ, він процідив крізь зуби:
– То це вже хлопці починають у дівок хліб відбивати!
Обидва глянули один на одного; в їхніх очах спалахнула та інстинктивна несвідома ненависть, що народжується несподівано, раптом. Етьєн відчув, що його ображено, перш ніж зрозумів значення слів.
Усе стихло; шахтарі мовчки взялися до роботи. Галереї потроху залюднилися з верху до низу, і в кожному ярусі, в кінці кожної штольні закипіла робота. Несита шахта проковтнула свою щоденну пайку людського тіла – мало не сім сотень робітників. Вони ворушилися, грабались у цьому велетенському муравищі, свердлили його стіни й точили їх, мов шашіль трухляве дерево. І серед цієї важкої тиші, під незмірним тягарем землі, припавши вухом до скелі, можна було б почути, як заклопотано шамотять під землею ці люди-комахи, як з тихим посвистом звиваються то вгору, то вниз по линвах кліті з вугіллям, як цокають кайла, впиваючись у непохитні поклади кам’яного вугілля в найглибших глибинах підземних галерей.
Випадково повернувшись, Етьєн опинився знову близько-близько біля Катріни. На цей раз він відчув ніжну округлість її молоденьких грудей і раптом зрозумів, звідки бралося те тепло, що так проймало всю його істоту.
– То ти – дівчина? – здивовано промовив він.
– Авжеж… Довго ж ти приглядався! – весело, не почервонівши, відказала вона.
IV
Четверо вибійників простяглись один над одним на прискалках пласта. Відділяли їх причеплені на гаках дошки, куди мало скочуватися видовбане вугілля. На кожного припадала площа чотири метри завдовжки й п’ятдесят сантиметрів завширшки. Було