Жерміналь. Еміль Золя
й на п’ять хвилин. Вибійники знову поодягали сорочки та куртки, повилазили з своїх дірок і посідали напочіпки, притиснувши лікті й підпираючи п’ятами зад. Таке положення настільки шахтарям звичне, що навіть поза копальнею вони можуть сидіти так, обходячись любісінько без каменя чи колоди. Усі повитягали свої сніданки і взялися до них, поволі відкушуючи шмат за шматом, перекидаючись словом-другим про сьогоднішню роботу. Катріна їла стоячи; трохи згодом вона підійшла до Етьєна, що простягся трохи далі поміж рейками, приткнувшися до балок. Тут було більш-менш сухо.
– Ти не їси? – спитала вона, уминаючи свій хліб, але в ту ж мить збагнула, що хлопець тинявся цілу ніч без грошей в кишені і, може, й без шматка хліба. – Хочеш, я поділюся з тобою?
Він відмовився, запевняючи, що не голодний, але голос його аж тремтів, так йому зводило в порожньому шлунку.
– Може, гидуєш? Постривай! Я кусала тільки з того боку, а тобі дам ось з цього, – сказала вона весело і вже переломила надвоє свій хліб.
Беручи хліб, хлопець ледве стримував себе, щоб не проковтнути його відразу, і навіть притиснув руки до стегон, щоб Катріна не помітила, як вони йому тремтять. Просто, по-товариському простяглася вона на животі поруч нього, спершись підборіддям на одну руку, а в другій тримаючи свій окрайчик хліба. Вона їла помалу, поважно. Світло лампочок, що стояли між ними, падало на них.
Кілька секунд Катріна дивилася мовчки на Етьєна. Цей чорновусий хлопець з тонкими рисами обличчя, мабуть, здавався їй гарним, і вона несвідомо задоволено всміхалася.
– То ти, кажеш, механік, і тебе прогнали з залізниці… За що?
– За те, що я дав ляпаса начальникові.
Вона остовпіла: це було щось цілком незрозуміле для її пасивної психології, психології спадкової вікової покори, що ввійшла з діда-прадіда в її кров.
– Треба сказати, що я був тоді п’яний, – провадив він, – а коли я вип’ю, то зразу скаженію, мене пориває тоді пожерти себе самого, пожерти всіх… Досить мені випити дві малесенькі чарочки, і відразу в мене прокидається бажання зжерти людину… А після того я ходжу два дні зовсім хворий.
– Пиячити не слід, – поважно зауважила Катріна.
– Еге, не журись, я себе знаю!
Він хитнув головою. Так, він ненавидів горілку всією ненавистю останнього нащадку роду п’яниць, що цілою своєю істотою відчуває на собі це жахливе тавро своїх скалічених, отруєних алкоголем предків; одна крапля горілки була йому гірша за отруту.
– Матері шкода… тільки тому й жаль бере, що мене викинули на вулицю, – промовив він, проковтнувши кусень хліба. – Матері не з медом живеться, і я посилав їй коли-не-коли трошки грошей.
– А де живе твоя мати?
– У Парижі… на вулиці Гут-д’Ор… Вона праля.
Етьєн замовк.
Коли він згадував про це, в його чорних очах відразу ставав туман; у ці хвилини жахлива думка про непевне майбутнє опанувала його, бо, загалом кажучи, він – дужий, здоровий, молодий – рідко зазирав у будучину.