Жерміналь. Еміль Золя
до столу; запашний шоколад приємно парував у чашках, і довгий час було тільки й розмови, що про бабку.
Мелані з Оноріною докладно розповідали, як вона пеклася; вони дивилися на панів, як ті, з масними губами, запихалися солодким тістом і запевняли, що пекти тісто – то справжня втіха, коли бачиш, з якою охотою їдять його хазяї.
Раптом надворі шалено загавкали собаки; всі вирішили, що це, мабуть, учителька музики, що приходила з Марш’єнна двічі на тиждень, щопонеділка й щоп’ятниці. Окрім неї, приходив ще вчитель письменства. Дівчина діставала освіту вдома, у Піолені, і била байдики на дозвіллі, не турбуючись своїм неуцтвом; вона робила все, що їй заманеться, і, мов розбещена дитина, любісінько викидала книжку за вікно, скоро вона їй надокучала.
– Це пан Денелен, – промовила Оноріна, повертаючись до їдальні.
Слідом за нею з’явився без жодних церемоній і сам Денелен, кузен пана Грегуара; він увійшов до кімнати, голосно розмовляючи, жваво жестикулюючи, замашистою ходою колишнього кавалерійського офіцера. Хоч йому вже пішло на шостий десяток, його коротко підстрижене волосся та довгі вуса були ще зовсім чорні.
– Так, це я, добридень!.. Будь ласка, не турбуйтеся!
Він сів, а Грегуари, що зустріли його різними вигуками, знову понахилялися до свого шоколаду.
– Ти маєш мені щось сказати? – запитав пан Грегуар.
– Ні, ні, нічого, – швиденько заперечив Денелен. – Я виїхав з дому верхи, щоб подихати трохи свіжим повітрям, і, проїжджаючи повз вашу господу, вирішив зазирнути до вас на хвилинку.
Сесіль почала розпитувати його про Жанну й Люсі, його дочок. Обидві почували себе чудесно: одна захопилася малюванням, а друга, старша, сидить з ранку до смерку за піаніно й співає своїх вокалізів. Проте Денеленів голос трохи тремтів; видно було, що за його веселим сміхом криється якась турбота.
– Ну, а на шахті все гаразд? – спитав знову пан Грегуар.
– Де там! Мені, як і всім моїм колегам, ця проклята криза аж у печінки в’їлася… Що ж! Платімося за щасливі роки! Занадто багато набудували тих заводів, занадто багато провели залізниць, занадто багато капіталу вклали в них, сподіваючись на величезну продукцію. А тепер грошей ні в кого немає, все загнали в нерухоме майно, і немає сили зрушити його з місця… На щастя, становище тим часом ще не безнадійне; я, в усякому разі, якось викручусь.
Денелен, як і його кузен, дістав у спадщину одну акцію – деньє кам’яновугільних копалень у Монсу. Але він був людина жвава, а до того ще й заповзятливий інженер, і тому продав свій пай, скоро ціна його досягла мільйона. Вже давно плекав він у душі один сміливий план. Його дружина дістала по дядькові невеличку концесію у Вандамі, де було відкрито лише дві шахти: «Жан-Бар» та «Гастон-Марі»; але вони були такі занехаяні, так погано опоряджені й давали до того так мало вугілля, що ледве-ледве повертали витрати. Отже, Денелен мріяв відремонтувати «Жан-Бар», поставити нову машину, розширити штольні, щоб у них могла працювати більша кількість шахтарів, не чіпаючи поки що шахти «Гастон-Марі».