Жерміналь. Еміль Золя
стала розпитувати про своїх кузин, – взагалі вона їх ганила за ексцентричність, проте вони її дуже цікавили. Пані Грегуар обіцяла повезти доньку побачитися з її любими сестричками не пізніш, як першого сонячного дня. Тим часом пан Грегуар замислився і не брав участі в розмові. Та ось він голосно сказав:
– Як на мене, то я б більше не стояв на своєму і якось там порозумівся б із «Монсу»… Вони дуже цього хочуть, і ти повернеш любісінько собі всі свої гроші.
Грегуар натякав на давню ворожнечу між компанією «Монсу» та власником Вандамської шахти.
Дарма, що Вандамська шахта не мала великої ваги, її могутня сусідка аж шипіла з думки, що в їхні безмежні землі врізається цей чотирикутний клаптик чужої землі. Довго усякими способами намагалася Компанія розчавити «Жан-Бар», але марно, і кінець кінцем вирішила купити Вандамську шахту за дурничку, тільки-но підприємство Денелена збанкрутує. Війна не затихала ані на хвилю; підземні галереї обох шахт мало вже не зливалися, поміж ними було якихось дві сотні метрів усього. Це була запекла боротьба до останньої краплі крові, хоча директори та інженери ворожих шахт були начебто у чемних між собою стосунках.
Денеленові очі спалахнули.
– Ніколи! – скрикнув він і собі. – Доки я живий, «Монсу» не матиме «Вандаму»… В четвер я обідав у Енбо. Ти думаєш, я не помітив, як він намагався мене обкрутити. Ще минулого року, восени, коли всі оці великі особи з’їхалися в Правління, як вони запобігали тоді моєї ласки… Так, так, я добре знаю їх, усіх отих маркізів та герцогів, генералів та міністрів! Грабіжники, що здеруть з тебе останню сорочку на битім шляху!
Він уже не міг погамувати свого гніву. А втім, пан Грегуар не захищав Правління копалень «Монсу», що за статутом 1760 року складалося з шістьох директорів, які деспотично керували всіма справами Компанії; а коли один з них помирав, то решта обирала натомість шостого члена з найбагатших та найвпливовіших акціонерів. На думку розсудливого й поміркованого власника Піолени, ці панове й справді часом не знали міри в своїй ненажерливій гонитві за зиском.
Мелані прийшла прибрати зі столу. Надворі знову загавкали собаки; Оноріна побігла відчиняти, але Сесіль, якій уже кров ударила в голову від задухи й ситого сніданку, підвелася з-за столу:
– Постривай, це, мабуть, учителька, я відчиню сама.
Денелен підвівся й собі. Він глянув небозі вслід і, всміхаючись, спитав:
– Ну, а коли ж весілля з молодим Негрелем?
– Поки що нічого певного, – відказала пані Грегуар. – Це ще тільки так, кружляє в повітрі… Треба поміркувати.
– Аякже, – згодився він, двозначно посміхаючись. – Здається, що тітка й небіж… Але найбільше дивує мене те, що пані Енбо так чіпляється Сесілі на шию.
Пан Грегуар обурився. Хіба можна говорити таке про таку поважну пані, до того ж, вона на чотирнадцять років старша за юнака! Це щось нечуване… Він не любить, щоб у його присутності так жартували. Денелен, так само всміхаючись, стиснув йому руку й подався.
– Ні,