Горить свiча. Володимир Малик
сум наліг кожному на плечі, на душу і гнув до землі, мов важкий камінь. Всі мовчали. Один батько, висловлюючи спільні почуття, тихо прошепотів:
– Ідуть племена дикі, незнані! Ідуть гоги й магоги! Невірні моавитяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?..
Довго ще, до самих півнів, точилася в хатині важка, некваплива бесіда, перериваючись то моторошними мовчанками, коли кожен думав щось своє, нерадісне, то тихим жіночим схлипуванням, то несподіваним скриком дітей, що вже поснули. І не бриніли в тій бесіді ні радощі, ні веселощі, як це буває при зустрічах рідних людей після багаторічної розлуки, а світилися в очах лише відчай, туга і страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний день.
5
Князь Данило Романович і здивувався вельми, і стурбувався, коли до його хоромини поспішно зайшов двірський Вавило і сповістив, що з Києва з малою дружиною прибув у Галич великий князь київський Михайло Всеволодович.
– Де ж він? – Данило відсунув книжку і легко схопився з ромейського позолоченого дзиґлика, ніби йому було не сорок років, а лише дев’ятнадцять. – Проси!
– Він на Золотому Току, княже, – вклонився Вавило. – З почтом.
– Чому ж мене не попередили раніше? Я б зустрів за містом.
– Князь київський так мчав, що ніякий гонець не міг його обігнати. Всі ледве тримаються на ногах…
– Ось як! Тоді – воєвод у покої, і хай там приготують для них що потрібно, гриднів – у гридницю, а князя проси до мене!
Вавило вклонився і зник за дверима. Князь Данило рвучко заходив по хоромині, міркуючи над тим, яка причина привела київського князя в Галич. Однак ніякої видимої причини не знаходив. Залишилося одно – чекати.
Він накинув на себе червоне князівське корзно і підійшов до великого дзеркала в позолоченій оправі. Ні, не милуватися собою, бо його діяльна, палка натура не залишала йому вільної хвилини для цього жіночого заняття, а лише причесати гребінкою чорнявого непокірного чуба та розправити коротко підстрижену бороду і невеликі вуса.
Був він увесь тугий і міцний, як молодий дуб. Струнка постава, широкі плечі, гордо посаджена голова, високе чоло і ясні очі – все в цій людині свідчило, що природа щедро наділила його і силою і розумом.
Причепурившись, він знову закрокував по просторій хоромині. І зразу ж думкою сягнув на сімнадцять літ назад. Тоді він уперше близько зійшовся в Києві на князівському снемі[46] з Михайлом Всеволодовичем, своїм близьким родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру Олену.
То був грізний рік. Не знати звідки на Половецьку землю прийшло нечувано сильне військо – монголо-татарське. Половці намагалися оборонятися, але були розбиті. Навіть найсильніший їхній хан Юрій Кончакович був убитий, Данило Коб’якович теж. Прибігли половецькі хани – Котян та інші – на Русь і сказали руським князям: «Якщо ви нам не допоможете, то сьогодні ми були побиті, а ви завтра побиті будете».
І зібрали тоді галицький князь Мстислав Мстиславич Удалий та київський князь
Снем – нарада, збори.