Горить свiча. Володимир Малик
здивувався Данило Романович, вражений тим, що київський князь мовби прочитав його нинішні думки-спогади про давно відшумілі події. – Яким чином?
– Ми втекли з Києва, брате.
– Втекли з Києва? Чому?
– Мунгали підступили… Ти знаєш, що навесні упав Переяслав, а це хан Менгу сплюндрував Чернігів і підійшов до Києва…
– О Боже! Була битва?
– Битви не було. З якими силами було обороняти Київ? У мене всього жменька дружинників! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всі входи й виходи з міста, вирішив їхати до тебе та до короля угорців Бели, щоб просити допомоги. Поодинці ми нічого не вдіємо – татари поб’ють нас! Пам’ятаєш Калку?
– Ще б пак!
– Я довго думав у той вечір – як бути? Обороняти Київ і вмерти смертю витязя – достойно. Але так ми ніколи не переможемо страшного ворога, який загрожує всім – і нам, і угорцям, і полякам, і німцям… То я й подумав: хто ж об’єднає всі ці сили, якщо я загину в Києві? Я – великий князь, мені і належить це зробити! Ось чому я тут…
– А як же Київ?
– Замість себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий і розумний боярин…
– Я його знаю. Муж справді достойний.
– Я наказав йому силами городян захищати місто до останку. Але не думаю, що Київ довго протримається. Дуже нерівні сили.
– Шкода столиці нашої…
– Ти гадаєш, брате, що я міг би зробити там більше, ніж зробить Дмитро? Ти мене осуджуєш?
– Ні, не осуджую, хоча кияни, мабуть, осудять. Перед твоїм приходом мені теж пригадалася Калка. Ми там зазнали поразки тому, що були роз’єднані – половці самі по собі, волинські та галицькі полки самі по собі, а князі київський та чернігівський взагалі навіть не знали, що ми розпочали битву… Тому мені зрозумілі твої турботи, брате.
– Я радий чути це.
– Однак мені не зрозуміло, як я можу допомогти Києву? Вести туди свою дружину? Так татари ж оточать її в полі і знищать так же, як колись на Калці…
– Ні, я мислю інакше. До цього кожне наше місто оборонялося самотужки. Звичайно, скількись татар гинуло при цьому теж, але наших значно більше. Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорців Бели, об’єднатися з ним, а може, ще й з поляками – і разом стати супроти Батия. І не оборонятися в містах, а в полі зійтися у відкритому бою.
– Я згоден з тобою, брате, – кивнув головою Данило. – От тільки чи погодиться на такий союз Бела? Дуже вже угорські королі зазіхали на Галичину та навіть і на Волинь. Скільки з-за цього пролилося крові і нашої, і їхньої!
– Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки… Гадаю, це допоможе і вкласти, і скріпити наш воєнний союз.
– Спробуй, брате. Якщо Київ і Естергом дійдуть згоди, то і я пристану до вашого союзу, та ще й скріплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити і поляків до нього. Коли б пощастило це зробити, тоді Батий, вірю я, був би нам не страшний. Тоді б і в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумію, ти перепочинеш кілька днів у Галичі