Горить свiча. Володимир Малик
куди? – здивувався Добриня. – До кого так рано?
– На Широкий Берег – до Лебедів… І тебе запрошували.
– До Лебедів? Хто б же міг там мене запрошувати?
Ганночка грайливо повела очима.
– Є там така. Тільки ти на неї і не глянув, коли вона була на озері, а все не зводив очей з…
– Ганночко! – ледве встиг обірвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його і Миланина таємниця – зовсім не таємниця для цієї спостережливої і проникливої дівчини. – На кого ж я мав дивитися? Я знаю рід Лебедів, але ж там усе були дрібні діти!
– Дрібні! Коли ж то було! А тепер там… – Ганночка спалахнула, як мальва на сонці. – А тепер там…
– Ага, ось воно що! – здогадався Добриня. – Як же його звати?
– Кузьмою… А ти звідки знаєш? – Ганночка була збита з пантелику.
– Кузьма… Кузьма… Я щось не пам’ятаю такого…
– Ну, де б же тобі пам’ятати! Йому було лише п’ятнадцять років, як ти зник з села… А тепер він… Тепер він…
– Гарний хлопець? – не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.
– Гарний… – Ганночка зашарілася ще дужче. – А Росиця ще краща!
– Росиця? Хто це?
– Ну, його сестра молодша.
– Та, якої я не запримітив?
– Ти здогадливий.
– І вона запрошувала мене на млинці?
– Казала: приходь з братом.
– Гм, доведеться піти… Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.
Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою – вона пряла пряжу – і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же й опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Ганночці:
– Поїдемо! Я запряжу коня в сани!
У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом та сметаною.
Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.
– Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! – защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. – Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь – хто до нас завітав!
З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.
– А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу – там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! – і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав,