Горить свiча. Володимир Малик
Дмитра.
– До тисяцького Дмитра? – перепитав старший, і в його голосі прозвучав подив, замішаний на недоброзичливості чи то навіть на ворожості. – А хіба вам не відомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький?
Новина вразила Добриню. Він цього не знав.
– Не тисяцький? Як? Чому?
– Чоловіче, ти що – з неба впав? – вигукнув старший. – Таж до Києва повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого? Він довгий час був великим князем київським, аж поки Михайло Чернігівський силою не відібрав у нього престольного Києва. Тепер він, слава Богу, знову тут і, замість Дмитра, настановив нового тисяцького – боярина Домажира.
– Це новина для нас, – відповів Добриня. – Але справи вона не міняє. Тоді ми повеземо свій товар до боярина Дмитра.
– Чекай, чекай! – старший підняв руку. – Твій голос мені здається дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?
– Добринею.
– Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Києва?
Якийсь час старший мовчав. У густій морозяній імлі його обличчя ледве виднілося, але Добриня все ж помітив, як раптом воно здригнулося, а очі блиснули недобрим вогнем.
– Я таки не помилився! Це ти – Добриня! – вигукнув той злорадісно. – А мене ти впізнав?
– Ні.
– А я Доман… Пам’ятаєш? Той, кого ти за груди брав… От ми й зустрілися! Ха-ха! Зустрілися! Ти не сподівався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на світі немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тільки живий, а ще й на службі у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку!
Добриня накинув віжки на рожен і зліз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хіба можна забути це незвичне ім’я – Доман[49]? Хіба можна забути той день і посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шалені погрози?.. Та він і зараз погрожує. До того ж тепер він має якусь владу, бо ж очолює загін князівської міської сторожі. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав…
Доман під’їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:
– Хто то з тобою?
Добрині не хотілося наражати Іванка на небезпеку. Він оглянувся на нього і помітив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але, видно, нічого не може второпати. Щоб брат зрозумів, що вони несподівано потрапили в халепу, він голосно відповів:
– Це мій сусід… Ми з ним привезли крицю на продаж.
– А для чого бояринові так багато криці?
– То вже не наше діло… Наше – витопити її з руди і щось на цьому заробити. Не купить боярин – повеземо на Поділ…
– Не поспішай на Поділ! Нікуди ти не поїдеш!
– Як то?
– А так! – Доман повернувся до сторожі. – Візьміть його!
Добриня відсахнувся, але раптом відчув, як у спину уперлося вістря списа. Ні, тут не втечеш і так просто від Домана не відкараскаєшся. Хоч би до Іванка не причепилися та коней не забрали.
– Ти ось що, Іванку, – повернувся він до брата, – прив’яжи моїх коней до своїх саней і простуй до боярина. Людей розпитаєш, де він живе… А дома
Це ім’я наводить у своїх записках Плано Карпіні.