Горить свiча. Володимир Малик
князівських конюшень. Там, у закутку, темніла присадкувата дерев’яна споруда, зрубана з товстих колод. Замість вікон, у ній виднілися вузесенькі, завширшки в долоню, прорізи, затулені зсередини ганчір’ям.
Добриню обдало холодом.
Поруб! Князівська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!
Ніби вгадуючи його думки, Доман хижо оскірнувся:
– Так, так! Ти не помилився! Це справді яма! Поруб! Я в ній з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидів майже всю зиму! А тепера – твоя черга! Ха-ха! – І повернувся до підлеглих. – Киньте його туди! Та швидше!
Два дужі гридні схопили Добриню, втягнули крізь низенькі двері в темне приміщення і штурхонули в спину. Падаючи, він простягнув наперед руки – і це його врятувало, бо зумів ухопитися за якусь перекладину чи верхній брус зруба і, хоча й зірвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.
Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.
Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік – стіна, в другий – теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!
Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев’яну підлогу…
2
Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті[50] – угорському степу – половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.
Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.
– Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?
Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.
– Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!
Всі зупинилися. Гридні оточили князя – поклали руки на держаки мечів.
Половці наблизилися. Їх було не менше сотні. Передній запитав:
– Хто ви?
– Я київський князь Михайло. А це – мої супутники, – стримано відповів Михайло Всеволодович. – А ви хто? Якого хана піддані?
– Хана Котяна… Я його син Тігак.
Князь зрадів.
– О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калці! Я хотів би побачити хана!
Тігак приклав руку до грудей.
– Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього. Їдьте за мною!
Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю
Пушта – степ, пуща.