Горить свiча. Володимир Малик
селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі – з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан[54]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!
– Слухаюсь, княже, так і зроблю…
– А що чути про хана Котяна? Він не загинув?
– Кажуть, забрав своє плем’я і подався до племінника, до короля Бели.
– Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, – прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. – Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні – за мене, другі – за Михайла, треті – за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.
– Більшість, княже, за тебе, бо ти – наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович…
– А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається…
– За різними клопотами не бачив його, княже… Але маю я одну думку – породичатися з Дмитром. У мене – син Івор, а в нього – дочка Янка…
– Це було б добре, – промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. – Поговори з ним…
– Після посту зашлю сватів.
– Довго ждати… Домовитися можна й зараз – це ж не весілля!
– Гаразд, княже.
Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:
– Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?
Князь переглянувся з Домажиром.
– Проси сюди! – А коли покладник зник, здивовано розвів руками. – Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?
– Може, мені вийти?
– Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата…
До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.
– Коли б знав, княже, що ти такий хворий…
– Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?
– Анна… Янка…
– Гарна дівчина. Уже на виданні…
– Ще молода, княже.
– Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи – чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?
– Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.
– А чому з дочкою прийшов?
– Той смерд врятував її від смерті – затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.
– А може, він у чомусь провинився?
– Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.
Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.
– Мені про нього нічого не відомо. – І глянув на Домажира. – А тобі?
– І я нічого не знаю.
– Але ж, княже!.. – вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. – Як же так? Зникає людина
Поршани – ті, що жили по р. Росі.