Місто кісток. Кассандра Клэр
об тротуар. Дівчина опустилася на коліна, щоб підняти його, та телефон не подавав ознак життя. Через весь екран виднілася довга тріщина.
– От лайно! – ледь стримуючи сльози, вона викинула його.
– Припини, – Джейс звів її на ноги, схопивши за зап’ястя. – Щось трапилося?
– Дай мені телефон, – попросила Клері й вихопила чорний продовгуватий металевий предмет із кишені його сорочки. – Я повинна…
– Це не телефон, – сказав Джейс, навіть не намагаючись відібрати його. – Це сенсор. Ти не зможеш ним користуватися.
– Я повинна подзвонити в поліцію!
– Спершу поясни мені, що сталося.
Вона намагалася висмикнути зап’ястя, але Джейс не послаблював хватку.
– Я можу допомогти тобі.
Лють захлиснула Клері, гарячим потоком ринула її венами. Не роздумуючи, дівчина вдарила його по обличчю, нігтями роздерши щоку. Від несподіванки Джейс відсахнувся. Вирвавшись, Клері кинулася в напрямку залитої світлом Сьомої авеню.
Добігши до вулиці, вона озирнулася, очікуючи побачити позаду Джейса. Але алея була порожня. Якусь мить дівчина непевно вдивлялася в тіні. Не помітивши ніяких рухів, Клері розвернулася й помчала додому.
Розділ 4
Равенер
Ніч ставала дедалі спекотнішою, Клері здалося, що вона не біжить, а пливе додому крізь киплячий суп. На розі рідного кварталу її спинило червоне світло світлофора. Вона нетерпляче переминалась із ноги на ногу, поки повз неї мчав потік автомобілів у розсіяному світлі фар. Вона спробувала знову подзвонити додому, але Джейс не збрехав їй. Це був зовсім не телефон. Принаймні, він не був схожий на жоден із телефонів, які Клері бачила раніше. На кнопках сенсора замість цифр були якісь дивні символи, й екран був відсутній.
Добігаючи до будинку, Клері помітила світло у вікнах другого поверху, – незаперечна ознака того, що її мама вдома. «Добре, – сказала вона собі. – Все гаразд». Але коли дівчина увійшла в під’їзд, її шлунок стиснувся. Верхня лампочка перегоріла. У вестибюлі було темно. Здавалося, тіні зловісно рухалися. Тремтячи від жаху, вона почала підніматися нагору.
– І куди це ти йдеш? – почувся голос.
Клері повернулася.
– Що за…
Вона замовкла. Очі вже звикли до присмерку, і дівчина змогла розгледіти велике крісло, що стояло перед зачиненими дверима мадам Доротеї. Стара вписувалася в нього, як роздута подушка. У напівтемряві Клері бачила тільки кругле напудрене обличчя, біле мереживне віяло в руці та темну прогалину рота, коли та говорила.
– Твоя мати, – сказала Доротея, – наробила такого страшнючого галасу. Що вона робить? Переміщує меблі?
– Не думаю.
– І світло над сходами перегоріло, ти помітила?
Доротея постукала віялом по підлокітнику крісла: – Чи не могла б твоя мама попросити свого хлопця замінити лампочку?
– Люк не…
– Віконце нагорі також необхідно вимити. Воно брудне. Не дивно, що тут майже непроглядна темрява.
«Люк – не власник цих квартир», – хотіла сказати Клері, та промовчала.
Це