Місто кісток. Кассандра Клэр
знайомство було надто коротким для таких розмов, – сказав він. – Боюся, що до книг ми ще не дійшли.
Клері повернулася і кинула погляд на чоловіка за столом.
– Як ви це дізналися? – запитала вона. – Я про те, що люблю книги.
– З твого вигляду, коли ти сюди увійшла, – сказав він, встаючи та виходячи з-за столу, – сумнівно, що саме я так вразив тебе.
Клері насилу стримала здивований подих, коли він підвівся. На мить їй здалося, що тіло чоловіка було дивно деформоване, ліве плече горбате та вище, ніж праве. Та коли він наблизився, дівчина побачила, що то був не горб, а птах. Птиця з блискучим пір’ям та чорними намистинами очей спокійно сиділа на плечі.
– Це Г’юґо, – сказав чоловік, указавши на пташку на плечі. – Г’юґо – ворон, тому він знає багато речей. До речі, а я – Годж Старкветер, професор історії, тому я всього не знаю.
Клері трохи посміялася і потисла простягнуту руку.
– Клері Фрей.
– Для мене честь познайомитися з тобою, – сказав він. – Це честь – познайомитися з тою, що голіруч убила равенера.
– Не голіруч. – Дивно, коли вітають за чиєсь убивство. – А Джейсовим… не пам’ятаю, як ця штука називається.
– Вона про мій сенсор, – підказав Джейс. – Запхала його тварюці просто в пащеку. Певне, руни його задушили. Думаю, мені потрібний інший, – додав він за мить. – Я мав повідомити раніше.
– У зброярні є кілька запасних, – відповів йому Годж. Коли він усміхнувся Клері, тисячі дрібних зморшок розійшлися від його очей, як тріщини на старій картині. – Швидко здогадалася. Що підказало тобі, що сенсор можна використати як зброю?
Перш ніж вона встигла відповісти, у кімнаті почувся різкий сміх. Клері була так захоплена книжками та Годжем, що не помітила Алека, який розвалився у м’якому червоному кріслі біля порожнього каміна.
– Не можу повірити, що ви купилися на цю історію, Годже, – сказав він.
Спершу Клері навіть не зреагувала на його слова. Вона здивовано витріщилася на нього. Як і багатьох інших одинаків, її зачаровувала схожість між братами і сестрами, і тепер, при світлі дня, вона бачила, наскільки Алек був схожий на сестру. Те саме чорне як смола волосся, ті ж тонкі брови, що вигинались у кутиках, та ж бліда шкіра й рум’яні щоки. Але якщо Ізабель була самовпевненою, то Алек провалився у кріслі, наче сподівався, що його не помітять. Його вії були такі ж довгі й темні, як і в Ізабель, але якщо її очі були чорними, то в нього – сині, як пляшкове скло. Ворожість у його очах була такою концентрованою, якою буває лише кислота.
– Я не зовсім зрозумів, про що ти, Алеку, – Годж повів бровою. Клері задумалася, скільки йому років. Незважаючи на сивизну у волоссі, чоловік був якогось невизначеного віку. Одягнений в акуратний, старанно випрасуваний сірий твідовий костюм, він був би подібний на доброзичливого професора коледжу, якби не глибокий шрам, що розсікав праву сторону його обличчя. Цікаво, звідки він у Годжа. – Ти хочеш сказати, що це не вона вбила цього демона?
– Звичайно, не вона. Погляньте