Місто кісток. Кассандра Клэр
Очі блакитноволосого юнака закотилися. Його тіло почало сіпатися і смикатися, зморщуватися і складатися, стаючи дедалі меншим, аж поки зовсім зникло. Вивільнивши ноги з електродротів, Клері насилу підвелася і позадкувала до виходу. Ніхто з них не звертав на дівчину уваги. Алек дістався до Джейса і тримав його за руку, відгортаючи рукав, щоб краще бачити рану. Клері почала бігти, та шлях їй заблокувала Ізабель із золотим батогом у руці. На ньому виднілися чорні плями. Вона ляснула біля Клері – й кінець батога обвився довкола зап’ястя й тісно затягнувся. Клері перехопило подих від болю та здивування.
– Дурненька земна дівчино, – сказала Ізабель крізь зуби. – Через тебе Джейс мало не загинув!
– Та він псих, – сказала Клері, намагаючись визволити зап’ястя. Батіг глибше в’ївся в шкіру. – Ви всі тут несповна розуму. Про що ви думали, коли вчиняли самосуд? Поліція…
– Поліцію це не зацікавить, допоки ти не пред’явиш їм тіло, – сказав Джейс. Притискуючи до себе поранену руку, він пробирався через дроти до Клері. За ним ішов Алек, похмуро дивлячись під ноги.
Клері глипнула на те місце, де зник юнак, і промовчала. Там не було ні краплини крові, нічого не вказувало на те, що юнак колись існував.
– Після смерті вони повертаються у рідні виміри, – пояснив Джейс. – Якщо тобі раптом стало цікаво.
– Джейсе, – прошипів Алек. – Обережніше.
Джейс лише махнув рукою. Моторошні плями крові залишили слід на його обличчі. Та, як і раніше, він здавався їй левом. Такі ж широко посаджені світлі очі та волосся кольору бурштину.
– Вона бачить нас, Алек, – сказав він. – Вона й так уже забагато знає.
– Що мені з нею робити? – запитала Ізабель.
– Відпусти її, – тихо мовив Джейс.
Ізабель глянула на нього здивовано, майже сердито, але сперечатися не стала. Батіг сковзнув, звільняючи руку Клері. Вона потерла зап’ястя і задумалася, як їй звідси вибратися.
– Може, варто взяти її з собою? – спитав Алек. – Б’юсь об заклад, Годж хотів би поговорити з нею.
– Нізащо ми не приведемо її до інституту, – сказала Ізабель. – Вона з приземлених.
– Хіба? – м’яко заперечив Джейс. Його тихий голос був для Клері страшнішим, ніж роздратування Ізабель чи гнів Алека. – Чи стикалася ти з демонами, мала? Зависала з чаклунами, спілкувалася з Дітьми Ночі? В тебе…
– Мене звуть не «мала», – перебила Клері. – І я уявлення не маю, про що ти говориш. – Тієї ж миті внутрішній голос перепитав її: «Хіба? На твоїх очах безслідно зникло тіло. Джейс не божевільний, ти просто хочеш у це вірити». – Я не вірю в демонів, чи що там ще…
– Клері? – почувся голос Саймона. Вона обернулася. Він стояв біля дверей службового приміщення. Один зі здоровенних вишибайл, які біля входу ставили на руки штампи, був поруч із ним.
– З тобою все гаразд? – Він вдивлявся в темряву. – Чому ти тут, сама? А де ж ті хлопці з ножами?
Клері здивовано поглянула на нього, потім повернулася до Ізабель, Алека та Джейса, що досі